Helgi Avatara (goutsoullac) wrote,
Helgi Avatara
goutsoullac

Криптокомунізм: ворог під маскою

Свого часу вождь іспанського народу – генералісимус Франсіско Франко Баамонде залізною рукою зачистив Фалангу від тих, хто волав про необхідність боротьби з капіталізмом [Payne Stanley G. Fascism in Spain, 1923-1977. – Madison: Wisconsin University Press, 1999; Payne Stanley G. Falange: A History of Spanish Fascism. – Stanford: Stanford University Press, 1961; Ellwood Sheelagh M. Spanish Fascism in the Franco Era: Falange Española de las Jons, 1936-76. – London: Macmillan, 1987]. Час показав правоту каудільйо, оскільки цей крок був виправданим як з огляду на потребу побудови заможного середнього класу – опори правої ідеології, так і через нагальність очищення партії від законспірованих прибічників большевизму. Історія приходу комуністів до влади в багатьох країнах показує, що навіть маленькі їхні угруповання, що видаються несуттєвою політичною силою, маргінальною й слабкою, здатні за певних умов, зокрема, з боку великих комуністичних держав, на опанування ситуацією й швидке зростання. Часто багато високопоставлених політичних фігур, яких важко було запідозрити в симпатіях до комунізму (причому чимало з них були відомі загалу як люди зі стійкою антикомуністичною репутацією), були насправді криптокомуністами, котрі показували свої справжні кольори лише згодом, після приходу лівих до влади. Комуністи успішно інфільтрують некомуністичні політичні партії уздовж усього політичного спектру справа наліво, причому деякі з цих криптокомуністів навіть примудряються зайняти в цих партіях високі впливові посади. Багато з цих таємних прихильників комуністичної маячні видають себе за членів ліберальних і соціял-демократичних партій, а деякі також належать до правих націоналістів і навіть до виразно профашистськи орієнтованих. Дещиця криптокомуністів, як показує історія, проникала навіть у збройні сили та антикомуністичні відділи таємної поліції. Ними повнилися профспілки. Та найбільше таємних послідовників комунізму бувало серед культурної еліти, що не належала офіційно до жодної партії.
Багато видатних безпартійних письменників, поетів, журналістів, науковців і навіть музикантів потім за одну ніч перетворювалися на просовєтських політиків, не кажучи вже про менш видатних. Як пояснює нині вже покійний, на жаль, видатний мислитель сучасности, що не раз викривав дволикість і потворність лівої ідеї, – литовський патріот Александрас Штромас, криптокомуністичний феномен часто проявляється в тому, що стає можливим сформувати комуністичний уряд без участи багатьох (а в деяких випадках і жодного) з членів власне комуністичної партії. Від початку Другої світової війни, коли ця тактика була застосована Совєтським Союзом по відношенню до незалежних Балтійських держав, криптокомунізм поширився по всьому антикомуністичному світові й про нього завжди слід пам’ятати, доки існує загроза приходу комуністів до влади в будь-якій нелівій країні світу. Запобігти криптокомунізмові чи обмежити його дуже важко. Доки комуністична ідеологія приваблює різних неповноцінних прибічників, доти існуватимуть і криптокомуністи. Через це слід завжди мати на увазі червону загрозу та її реальну небезпеку в кожній країні світу, навіть якщо видима сила комунізму в окремо взятій країні може видаватися мінімальною [Shtromas Aleksandras. Totalitarianism and the Prospects for World Order: Closing the Door on the Twentieth Century. – Lanham: Lexington Books, 2003. – P. 256-258; Deák István. Jews and Communism: the Hungarian Case // Dark Times, Dire Decisions: Jews and Communism. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – P. 48]. Провал комунізму в Європі ще нічого не означає, що виразно засвідчили кампанія з цькування генерала Аугусто Піночета Угарте 1998 року та активна протидія скиданню лівих диктатур Моаммара Каддафі та Башара Асада в 2010-2012 роках. Крім легальних лівих партій чи угруповань педантів, які просторікують про цінність очищеної від сталінізму марксистської діялектики, у сучасних країнах таємні прихильники комунізму можуть ховатися під личинами борців із суспільною нерівністю, забрудненням довкілля, статевою, расовою чи етнічною дискримінацією, релігійних лідерів, проповідників, антиглобалістів або ж антифашистів, ентузіястів соціяльного захисту незаможних прошарків населення, прибічників лібералізму та демократизації, різноманітних фантастів і утопістів. Важливе місце в діяльности криптокомуністів, як і раніше, посідає антикапіталістична та антифашистська (в дуже широкому значенні слова) пропаганда. В якости прикладів для наслідування молоді «дозволяються» лише ті праві чи псевдоправі діячі, котрі не здобули успіху в своїй діяльности, лишилися напівзабутими маргіналами, чий досвід політичної боротьби був абсолютно невдалим, а також особливо ті, хто, з особистих мотивів перебуваючи в опозиції до переможних і звитяжних правих політичних сил, шкодили їм чи намагалися шкодити, провокували розколи, зраджували власні народи й держави, допомагали їх розвалювати, захоплювати й поневолювати, виступали посіпаками лібералів або й узагалі стояли на близьких до лівацтва позиціях. Висуваються й нові кумири. Учорашні надхненники «червоних бригад» і подібних терористичних угруповань нині, перефарбувавшись, видають себе за нових правих й облудно закликають до спілки з Кремлем задля подолання західного декадансу. Це стара тактика: свого часу марксизм став привабливим для молодих інтелектуалів Франції, коли про свої симпатії до нього заявили провідні філософи-екзистенціялісти [Eliade Mircea. Occultism, Witchcraft, and Cultural Fashions: Essays in Comparative Religion. – Chicago: University of Chicago Press, 1978. – P. 9]. Криптокомуністами можуть бути як працівники засобів масової інформації та псевдонауковці, так і політики, котрі ставлять за мету будь-якою ціною розкласти суспільну мораль, знищити національну самосвідомість, спаплюжити правий консервативний рух і тих діячів культури, хто знайшов у собі сили повстати супроти людожерської утопії. Іншим їхнім завданням є створення позитивного іміджу соціялістичних держав, приховування правди про злочини тиранічних комуністичних режимів і герильї, замовчування провалів лівих політичних діячів. Опинившись при владі, ліві так чи інакше починають вести країну комуністичним шляхом, принижуючи людську та національну гідність. Будь-які їхні соціял-демократичні й егалітаристські реформи можуть обернутися тоталітаризацією країни [Christofferson Michael Scott. French Intellectuals Against the Left: The Antitotalitarian Movement of the 1970s. – New York-Oxford: Berghahn Books, 2004. – P. 216-221]. Існує постійна загроза реставрації таких найпотворніших форм марксизму, як сталінізм чи троцкізм. Для цивілізованого світу становить небезпеку існування агресивних соціялістичних держав – таких, як тоталітарні Куба, Венесуела, Китай, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Сирія, тих, де ліві законно чи незаконно спромоглися прийти до влади, – Непал, Еквадор, Нікарагуа, Болівія, а також тих, де панує репресивна неокомуністична ідеологія, поєднана з імперіялізмом, як, наприклад, у Російській Федерації. Вони надихають та фінансують відверто ліві й замасковані рухи, організації та окремих діячів. Неокомунізм та криптокомунізм лишаються основними ворогами постсоціялістичних країн [Carey Henry F. Romania Since 1989: Politics, Economics, and Society. – Lanham: Lexington Books, 2004. – P. 53; Csergo Zsuzsa. Talk of the Nation: Language and Conflict in Romania and Slovakia. – Ithaca: Cornell University Press, 2007. – P. 69]. Особливо беззахисними перед ними є держави, що постали внаслідок розпаду Совєтського Союзу та продовжують перебувати в орбіті зовнішньополітичних претензій його невситимої правонаступниці. Криптокомуністичні еліти замінили в них колабораціоністську номенклятуру, не демонтувавши старі політичні структури. Велика кількість старих форм досі існує, й не лише в економічній сфері, де вони найбільш помітні. Номенклятура про людське око адаптувала націоналістичні слогани незалежности, ринкових реформ та західної орієнтації. Але криптокомуністична політика, що проводиться під цією личиною, має наслідком не лише подальшу економічну стагнацію, але також глибоке відчуження населення від цих слоганів, якими зловживають, і від політичної сфери загалом, тож нігілізм як захисна мобілізація стає превалюючим ставленням до політики в суспільстві постсовєтських країн. Задля своїх регіональних і кланових інтересів ця номенклятура поглиблює суспільне протистояння, сіє хаос і нестабільність, залякуючи не лише емігрантські анклави, але й нижчі верстви суспільства націоналістами, й усіляко нищить єдність нації [Riabchouk Mykola. Civil Society and Nation Building in Ukraine // Contemporary Ukraine: Dynamics of Post-Soviet Transformation. – Armonk: M.E. Sharpe, 1998. – P. 85-87]. Ліві заохочують і штучно плекають регіоналізм, етнічний і субетнічний сепаратизм. Найбільш корисною, ефективною й успішною тактикою видається офіційна заборона комунізму, соціялізму, соціял-демократії та послідовне переслідування комуністичної ідеології, як це відбувалося в тих країнах, де при владі були міцні праві воєнні режими, а також, за демократичної форми правління, максимальна нетолерантність до комуністів, тобто те, що ліві іменують «полюванням на відьом», дискримінацією й «антикомуністичною істерією». Потрібна також десовєтизація в царині культури, моралі, етики й історичної пам’яті. Прикладом може слугувати діяльність Аугусто Піночета та керованого ним військового режиму з побудови міцного суспільства на консервативних традиціоналістичних засадах. Розбудова стабільної держави та відновлення суспільної гармонії велися, спираючись на чилійські релігійні та історичні традиції. Хунта, ліквідувавши ліві партії та порятувавши країну від матеріялізму, ненависти й комунізму, декларувала свою лояльність до релігійної концепції людини й суспільства, бачення людини як істоти, наділеної духовністю. Піночет, який подібно до Франко, поєднав модернізацію з традиційною релігійною мораллю, вбачав коріння свої принципів у чилійській національній реальности. Йому та його сподвижникам було відомо, що комунізм, єдиний ворог, якого сьогодні має світ, задля зруйнування західного суспільства атакує його базу – єдність родини. Основоположним обов’язком держави є захист інституту родини, бо інакше люди залишаться беззахисними перед тоталітарною загрозою. Опанувавши задля своєї деструктивної мети як технології, так і демократичну систему, марксизм спершу роз’їдає підвалини родини, щоб потім легше було отримати владу над людьми. Як пояснював Піночет, марксисти використовують усі типи порушень порядку: матеріяльний безлад – через вуличні демонстрації, економічний безлад – через демагогічний та інфляційний тиск, суспільний безлад – через постійні страйки, моральний безлад – за допомогою наркотиків, порнографії, розпаду родини, духовний безлад – через систематичну класову ненависть. Чилійський народ зіткнувся з гігантською кампанією, котра спрямована на  зруйнування сім’ї й поширюється в усьому світі. Наркоманія, розпуста й правопорушення є лише частиною зловісного арсеналу ворогів порядку, правосуддя, свободи й віри. Генерал був свідомим, що йдеться про відверто сатанинську глобальну силу, з якою неможливий діалог або домовленості, і що репресії відкритих і прихованих марксистів – ціна за порятунок західної культури та чилійської моралі. Саме жінки першими в Чилі наважилися повстати на боротьбу проти марксизму. Тому особливим піклуванням слід оточити жінок, матерів, бо саме вони бережуть єдність чилійської родини та рятують Вітчизну. Через свою самопожертву та самозречення, через своє страждання, через свою присвяту родині та через свою непорушну вірність Батьківщині жінки забезпечать, щоб чилійські сини й доньки виростали патріотичними громадянами. Родина, на думку генерала, знаходилася над і поза політикою та була основною й головною турботою уряду. Чилійці розумілися ним як родинна нація, а національний лідер – як оборонець великої чилійської родини, сильний патріярх, готовий захистити її від комуністичного насильства та будь-якої іншої загрози. На мілітарний уряд покладалося фундаментальне завдання захистити й підтримати родинний добробут, який уособлював економічний і суспільний поступ. То був, за словами Піночета, священний обов’язок, який належало виконувати з максимальною енергією та рішучістю. На противагу марксизмові, хунта розглядала людину як вищу за державу, закон як ключовий інструмент для загального блага, приватну власність як фундаментальне право, національну єдність як вищу мету, а націоналізм як вираження фундаментальних цінностей національної душі. Націоналізм визначався як стиль поведінки, що усував фаворитизм і політичні інтриги з виконання закону й державного урядування, поціновував гордість за роботу та ідеали особистих заслуг і зусиль і вимагав особистої стриманости й аскетизму від політичних лідерів.  Звернення до історичного минулого Чилі підкреслювало значення національної свободи та важливість звільнення від комуністичної тиранії, котра відстоювала чужинські інтереси, руйнувала чилійську автентичність (chilenidad), нищила ментальність чилійців [Stern Steve J. Battling for Hearts And Minds: Memory Struggles in Pinochet’s Chile, 1973-1988. – Durham: Duke University Press,  2006. – P. 34, 57, 68-71, 339, 359; Chuchryk Patricia M. Subversive Mothers: The Womens Opposition to the Military Regime in Chile // Women, the State, and Development. – Albany: State University of New York Press, 1989. – P. 138; Baldez Lisa. Why Women Protest: Womens Movements in Chile. – Cambridge: Cambridge University Press, 2002. – P. 115-120; Cristi Marcela. From Civil to Political Religion: The Intersection of Culture, Religion and Politics. – Waterloo: Wilfrid Laurier University Press, 2001. – P. 170-180; Loveman Brian. For La Patria: Politics and the Armed Forces in Latin America. – Wilmington: Scholarly Resources Inc., 1999. – P. 130; Thomas Gwynn. Contesting Legitimacy in Chile: Familial Ideals, Citizenship, and Political Struggle, 1970-1990. – University Park: Pennsylvania State University Press, 2011. – P. 141-142, 144, 147, 152-153, 163, 166-167]. Цей досвід боротьби з комуністичною деструкцією має бути використаний у Центральній Європі. Оскільки приховані комуністичні агенти будуть намагатися інфільтрувати військово та політично значущі істеблішменти за будь-яких обставин, навіть за умови повної легалізації комунізму як ідеології й політичної орієнтації нарівні з іншими та толерантного ставлення до людей комуністичних переконань у ліберально-демократичному суспільстві, то однозначно потрібна ефективна організація національної безпеки [Shtromas Aleksandras. Op. cit. – P. 258-259]. Необхідна, в тому числі й на міжнародному рівні, координація дій спецслужб, правоохоронних органів, націонал-патріотичних політичних партій і неформальних молодіжних організацій, здатних упоратися з лівацькими провокаторами, терористами й екстремістами. В умовах держав Центральної Європи, таких, як Україна чи Білорусь, гостро актуальною є також загальна мобілізація національної інтелектуальної еліти, спрямування всіх зусиль на засудження злочинів комунізму, викриття правди про них та критику лівої ідеології, насамперед її прихованих і закамуфльованих різновидів.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments