Helgi Avatara (goutsoullac) wrote,
Helgi Avatara
goutsoullac

Костянтин Рахно: Спокуса чужословом (до справи створення Традиціоналістичного Фронту)

Оригинал взят у falangeoriental в Костянтин Рахно: Спокуса чужословом (до справи створення Традиціоналістичного Фронту)

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/12/blog-post_9329.html

Сіра, затхла й нудна модерна українська дійсність, яка протирічить засадам нормального існування нації, дедалі більше спонукає освічений прошарок суспільства звертати увагу на той европейський інтелектуальний напрям, який називається традиціоналізмом і поєднує апологетику традиційного суспільства із жорсткою критикою сучасности. На тлі відсутности в Україні традиціоналістичної та консервативної періодики, прогресивних видавництв усе ж помітне намагання однодумців зібратися докупи, об’єднатися, знайти спільні плятформи й ідеї. Поволі, але формуються інтелектуальні групи, дослідницькі центри, мозкові трести, виокремилися особистості дослідників із власною манерою викладати думки, напрямками студій і зацікавленнями, своїми характерними ідеями. Разом із тим спостерігається й інша тенденція – доволі небезпечна. Втомившись від агресивного ліволіберального невігластва, що панує над Україною, наші інтелектуали часом пробуть віднайти якийсь більш відповідний духові часу, тонший в естетичному розумінні й героїчніший дискурс у… Російській Федерації.

Свого часу мудрий Євген Маланюк кваліфікував накидання підкореним народам своєї культури й мови з одночасним ґеноцидом як важливу визначальну рису монгольського за своїм походженням імперіялізму росіян
[Маланюк Е. Книга спостережень. – Торонто: накладом видавництва «Гомін України», 1966. – Том другий. Проза. – С. 247-248]. От і нині російський імперіялістичний неокомунізм, озброївшись красивими сучасними термінами, прикрившись іменами Рене Ґенона, Юліуса Еволи та привласнивши монополію на тлумачення філософії традиціоналізму, прагне нав’язати всім свій специфічний її варіянт, підігнаний під евразійські, тобто неосовєтські «православ’я – самодержавство – народність». Враження розвинутости традиціоналізму в Росії створила адаптація західної мудрости до потреб евразійства та націонал-большевизму. За допомогою цієї в прямому сенсі слова єресі ліві недобитки хочуть установити свою перевагу, своє субглобальне панування над масами, володарювання, домінантну роль, здійснивши політичний реванш у країнах Центральної Европи. Свідомий українець однозначно не може прийняти сам чи дозволити чужинським шаманам проповідувати сповнені люті націонал-большевицькі, а насправді сталіністські брехні під личиною традиціоналістичної філософії. «Націоналістичний фанатик ніколи не охоронятиме існування чужої помилкової думки. А якщо ця помилковість спрямована на скріплення чужого панування над українською нацією, якщо ця думка підсилює в українстві чужинні аґентурні сили, то націоналіст поборюватиме таку думку всіма доступними йому способами. Поборюватиме во ім’я найбільшого для кожного українця. Во ім’я того, щоб національне життя, не захаращене куколем, колосилось і цвіло всіма злаками і всіма квітами, які тільки дав Бог націям на землі» [Бойко Юрій. Основи українського націоналізму. – Б.м.: На чужині, 1951. – С. 105].



Сприймати російські камлання про традиціоналізм серйозно – означає робити їх соціопрестижними, популярними, привабливими в Україні, допомагати їм душити самостійність українського мислення, перешкоджати українцям скласти власне враження про ті чи інші ідеї, теорії, особи. Бо слідом за перековерканим на евразійський копил традиціоналізмом прийде роздмухування ненависти до Европи та Сполучених Штатів Америки, втягування українства в нове геополітичне протистояння з цивілізованим світом. Неприємно дивує, що, доки одні українці намагаються протистояти евразійській інформаційній навалі, інші окремі, причому цілком адекватні, щирі та патріотичні особистості, котрі цікавляться традиціоналізмом, без жодних застережень їздять до Росії, беруть участь у тамтешніх зборищах, присвячених місцевим інтерпретаціям традиціоналістичної філософії, простодушно чаркуються й обіймаються з тими, хто насправді є націонал-большевиками, евразійцями та ворогами українців, готовими нас винищувати, навіть фотографуються поряд із волохаторилим бісексуальним пророком евразійства Александром Дуґіним.

Слід усвідомити просту річ: усі ті люди під евразійськими прапорами хочуть нас знищити. Все. Тому з ними не може бути жодного компромісу, жодних перемовин, жодної співпраці, навіть під гаслом аполітичної науковости. Тому визнання себе й своїх ідей слід шукати будь-де, але не там, не серед хижих ворогів, які сплять і бачать російські танки на вулицях Києва, Тернополя, Полтави, Львова, Запоріжжя. Тому тричі правий сучасний український філософ Роман Кісь, коли твердить, що простою є аксіома: для того аби будувати «своє», дбати про «своє», бути мотивованим до дієвого життєтворення чимось «своїм», треба насамперед стати собою, бути собою. Треба виокремитися із російського інформаційного потоку. Потрібно розплющити очі й побачити, що то не наш самобутній світ. Це світ тоталітарно-колоніяльної Азіопи, що вже вповз у саме наше єство і перепроґрамовує нас ізсередини.

Дуґінщина стала одним із запущених в українську масову свідомість деструктивних вірусів, які «змайстровані» так, що просто «стирають» наші колись відносно устійнені ментальні структури і аж геть спустошують українську душу, український досвід, українське світосприймання та світовідчуття, – розхитують і вщент руйнують українські значеннєві конфіґурації, а відтак і саму культуру, що завжди трималася саме на цих значеннєвих мережах та своєрідних (завжди ідіонаціональних, самобутніх і не повторних) коваріяціях значень. Йдеться наразі про фундаментальне розукраїнювання яко демонтаж і руйнацію самих підвалин культури, про чи не остаточну вже самовтрату – втрату навіть самого шансу починати бути собою. Якщо хочемо вижити й перемогти, маємо мислити категоріями становлення, чи хай навіть і побудови, українського цивілізаційно-культурного поля. А в контексті цього останнього щонайважливішим має стати, трішки перефразовуючи пана Кіся, проект створення українського традиціоналізму, нашого потужного живого (а не оазового, не дисперсного, як нині) новоукраїнського комунікативно-культурного простору. Власне такий інформаційний простір (із притаманними йому достатньо конкурентноспроможними новоукраїнськими дискурсивними практиками) стане підґрунтям для творення вітчизняної геополітики, нової правої політології, нової правої філософії, нової культурології та культури, нових сенсів буття.

Роман Кісь вказує, що жива культура (виробничий, бізнесовий, політичний, мистецький (у рамках моральної, соціонормативної, ідеологічної та релігійної культур із притаманними їм уявленнями щодо так званої канонічної особи та горизонтами граничних смислів). Треба закласти фундамент нової української цивілізації та ретельно оберігати цей фундамент (в основі якого – цілі цінності й інтереси нашої нації та вкраїнської людини) від усілякого хижого ока і загребущої руки. Новітні гуманітарні (не гуманістичні, що вважають блага людини єдиними критеріями оцінки суспільних відносин, але пов’язані з науковими дисциплінами, котрі вивчають людське суспільство, людину й її культуру, університетські, так би мовити) праві мусять взяти на себе ту найіважливішу цивілізаційну місію, без якої просто неможливим є динамічне розгортання українського цивілізаційно-культурного проекту. Йдеться про місію деколонізації самого українського середовища. Адже першим кроком до розгортання (саморозгортання) нашого українського національного цивілізаційного проекту (що має стати проектом новоевропейським) є наш вихід поза межі проекту евразійського, у лоні якого ми усе ще, на жаль, перебуваємо [Кісь Роман. Фінал третього Риму. – Львів: Літопис, 2007. – Книга друга. Осторонь Азіопи. – С. 33-35, 49, 65-69]. Сприймаючи ж тих росіян, які патякають про дуґінський традиціоналізм, яко колег-дослідників, однодумців із закордону, а їхніх бонз – яко філософів, не ідеологів морокобісного загарбництва, чиє ім’я має бути синонімом ворожости, не надхненників чужинських штурмових загонів, які вже зараз, перебуваючи на підпільному становищі, плюндрують українські святині та мріють поневолити Україну, а вартих пошани трудівників філософського поля! – українці, причому не найостанніші, не найдурніші, а майбутня інтелектуальна еліта нації, долучаються до цехів і майстерень нашого доросійщування.

Невипадково провідниками специфічної російської інтерпретації традиціоналізму слугують культурно знекорінені етномаргінали, часто з минулим кримінальників і антиукраїнських політичних екстремістів, які все ще, попри перехід про людське око на український бік та згадування з тактичних міркувань про УПА, прихильні до ідеї «Російського світу» та «слов’янського братства». Їхня мета – звести нанівець бодай якусь відносну привабливість усього українського, домогтися, щоб в українському інтелектуальному середовищі українська культура, українське світобачення стали остаточно дисфункціональними, просто «непотрібними», щоб самі українці лишили її купці поверхнево національних демократів, – і тоді вся нація як певний відносно цілісний не лише етнополітичний, а й цивілізаційно-культурний комплекс не матиме жодної історичної перспективи. Коли утвердяться преференції Евразії та престижність кровожерної евразійської геополітики, одним зі знарядь якої в Росії є скаламучений, перетлумачений традиціоналізм, згасаюче українство залишиться без майбутнього. Його зітруть на порох.

Сотні сайтів з конденсованою дуґінською маячнею покликані заполонити думки й уяву, не лишивши місця для більш-менш продуктивного власне українського сенсоутворювання, привчити бачити світ російськими очима, питатися поради в їхніх ідолів, деякі з яких хитромудро всунуті поміж загальновизнаних традиціоналістських клясиків, хоча належали до протилежного «Третьому шляхові» табору. І спадок самих цих клясиків-европейців українцям пропонується споживати не просто в російському перекладі, але й, як годилося колись у тоталітарному Совєтському Союзі, із відповідними передмовами й примітками, що корегують певні неприємні для російських імперців аспекти, – а часто й не навпростець із першоджерел, а в специфічному відбитті Дуґіна, котрий наперед визначив, що хороше й правильне, а що погане й хибне. Недобре те, що в умовах інформаційного засилля його писанини відкриті, щирі та добродушні українці можуть сприйняти Дуґіна як дійсного «метра» й некритично засвоїти спершу дрібні сумнівні моменти його вчень, неправдиві відомості, хибні та заанґажовані тлумачення, а далі й окремі концептуальні положення, відмінні, серед іншого, від традиціоналістичної клясики.

Знайти аргументовану й ґрунтовну англомовну критику дуґінізму не так легко, а сайти – ось вони. Пропаганда просочує їх від початку до кінця. Навіть якщо свідомий українець зробить спробу відмежуватися від Дуґіна-«політолога» та зосередитися на начебто суто філософських аспектах творчости Дуґіна-«мислителя», він усе одно не уникне сили-силенної інформаційних закладок, які покликані спрямувати думки в кремлівське стійло.

Замість того, щоб увійти в інтелектуальну Европу через двері, як усі люди, маємо лізти в печально знамените вікно, не помічаючи різниці між справжнім традиціоналізмом і його російським ґенно-модифікованим гібридом.

Суспільствознавець Юліян Вассиян, думки якого напрочуд реально відображають і сучасний стан українського інтелектуального простору, говорить про особливу українську «податність на впливи крикливих теорій» [Вассиян Ю. Степовий сфінкс. Суспільно-філософські нариси. – Торонто: Євшан-зілля, 1972. – Т. 1. – С. 74], викликану відсутністю власного розвиненого світобачення. Ще трохи – й ті, хто радує Дуґіна та його адептів начебто поміркованістю в національному питанні, почнуть дивитися на світ крізь призму російського сприйняття, визнавши його більш сучасним, більш просунутим. Не в останню чергу відштовхування, в тому числі й тими, хто претендує на звання націонал-патріотів, під різними приводами власне української націоналістично-філософської спадщини пов’язане з тим, що остання є великою мірою спрямованою проти російської імперської ідеї, в той час як новітні націоналісти й псевдонаціоналісти часто, навіть коли того не помічають, перебувають під упливом російської пропаганди, російського бачення проблем, процесів і явищ, приймаючи трактування, зроблені за них провідниками неокомуністичного шовінізму й евразійства.

Існує постійна загроза, що спраглих до нового освічених українців вбудують у псевдотрадиціоналістичні російські проекти, котрі допомагатимуть робити Україну цивілізаційно маргінальною державою і невиразним аморфним міжсвіттям етносу без власної ідентичности. І мудрий Дмитро Донцов, який гостріше за всіх відчував, що отрута московської пропаганди проникла в усі партійні середовища, включно з націоналістичним, що націю вбирають у чужинецький теплий кожух, не на неї шитий, писав пророче про найстрашніше: «... Коли цей процес дійде свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як по упадку Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже одверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сили на Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея «луччих людей», великих в обличчі великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми «прогресистами», як «реакційні»! А тоді буде таке: так, як у 1917 р. соціялісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і «прогресисти» наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська – як за стягами Денікіна і Врангеля – побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму» [Донцов Д. Московська отрута. – Торонто: Спілка визволення України, 1955. – С. 121-122].

Ті ж, хто не захоче ставати під чужинський прапор, повинні визначитися, на чиєму вони боці, й сміло творити наш власний дискурсивно-інтепретативний вимір неспотвореної традиціоналістичної ідеї, нашу власну мережу сенсів, закорінених у ньому, нашу власну картину світу, котру зможемо протиставити російській.

Українець мусить почати дивитися на речі власним поглядом, шукати відповідей на питання клясиків традиціоналізму у власній душі та творити власний конкурентноздатний культурний простір – европейський, а не евразійський.

Зокрема, Традиціоналістичний Фронт, який би об’єднав усі вкраїнські дослідницькі групи ґенонівсько-еволівського напрямку, став би можливістю для українців «вислизнути» з-під опіки Москви у власні дискурсивні стратегії, у власну діялогічну ситуативність, в інакшість своєї гри смислових коваріяцій, де знайдеться місце й питомій, а не московсько-петербурзькій великодержавницькій ідеї.

Колись Олег Ольжич написав про українську націю, що «міт великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомости – огненно-сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво» [Кандиба Олег. Сонце Слави. – Б.м., 1947. – С. 16]. І українство не зверне з цього шляху, не дивлячись ні на які спокуси.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments