?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Оригинал взят у falangeoriental в Олег Гуцуляк: Тарас Шевченко: «штюрмер»-кобзар

http://falangeoriental.blogspot.com/2013/03/blog-post_7668.html

Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи.
Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю
всього лише сорок сім.
(Іван Драч)


Чорна Рада зреалізувала міф – Малоросії, а Центральна Рада – України.

Який нам тепер зреалізує міф Верховна Рада?

*         *        *
Свого часу Італія прийняла до керівництва слова дуче: «Міф – віра, пристрасть. Він не обов’язково мусить бути реальністю. Наш міф – нація, наш міф – велич нації!».

Український неоромантик Микола Хвильовий в 1926 році не побоявся задекларувати : «Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки… Темперамент фашизму не може не викликати симпатію» [1]. Через десять років ці ж слова повторив Олег Ольжич… Та й ніде правди діти, фашизм спокусив навіть таких європейських інтелектуалів як Кнут Гамсун, Езра Паунд, Луї-Фердінан Селін, Мірча Еліаде, Еміліу Чоран, Мартін Гайдеггер, Ернст Юнгер… Останньому належать слова: «Міф – це те, що розповідає батько, який повернувся з війни». Саме цим шляхом творення своєї «міфологічної реальності» йдуть балканські країни. Зрештою, бійнею у Чечні та Грузії й Росія обрала цей тракт…
Але є ще й інша можливість: «Пробудити міф здатне мистецтво» [2].

Аналогічне пророкує В’ячеслав Медвідь: «…Не знаю, яким буде український національний міф, але вважаю, що витворить його література. Так як це сталося в Латинській Америці, коли з’явилися такі письменники, як Маркес» [3]. Щоправда, поряд із Маркесом стоїть і команданте Маркос.

Але якщо слова «націоналізм», «фашизм» у постіндустріальну, інформаційну та епоху суцільного диктату лібералізму викликають неоднозначні асоціації, пов’язуються з провінціалізмом та вторинністю, то чи не варто звернути увагу на якийсь інший проект?

***
Свого часу у Філадельфії «отці-засновники» зреалізували свій власний міфічний проект під назвою «США». Чи не до нього звертав свої думки поет-«міфотворець»: «І братолюбіє (грец. «філадельфія») пошли!..»?

Думається, що саме «Філадельфійський проект» зможе бути адекватною відповіддю на виклик «Україні ніколи не стати Америкою» [4]. Проте слід застерегти, що ми мову ведемо не про антропософський проект «філадельфія», запропонований Рудольфом Штайнером як проект нової спіритуальної культури на всій Землі (див. т.зв. Сьому лекцію в циклі «Дванадцяти Нюрнберзьких лекцій про Апокаліпсис Іоанна», прочитаних у 1908 році).
[Spoiler (click to open)]
Туга Тараса Шевченка за «братолюбієм» («філадельфією»), за «Вашингтоном з новим і праведним законом» аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово «ставрос» означає і «хрест», і «кий»!).

Хіба не знаменно, що Україну (Скіфію – Сарматію) в її етнічних межах, зі сходу на захід, благословив один із майбутніх американських «отців-пілігримів» капітан Джон Сміт (1580-1631), який заснував у Новій Англії першу англійську колонію – Віргінію. Загальновідома історія його кохання до дочки вождя індіанців чарівної Покахонтас. В 1602-1606 роках він, втікаючи з турецького полону, мандрує через Дон (де є якесь таємниче місто Екополіс), Новгород-Сіверський, Кременець, Дубно, Острог, Заслав, Луцьк, Галич і Коломию до Германштадта (теперішнє румунське Сібіу у Трансильванії) [5].

Так, своє прочитання «Філадельфійського проекту» для України пропонує УНА-УНСО: «Відмінність західних країн у тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон» [6].

Ба, більше того: після написання Тарасом Шевченком поеми «Гайдамаки» (1839-1841; опубл. 1842) на протилежній земній півкулі, в Аргентині, Домінго Ф. Сарм’єнто пише  «Факундо» (1845), епос про «злих гаучо», які перемогли і взяли владу. Як Шевченко спасіння вбачав у «пришесті» Вашингтона і Франкліна, так і його аргентинський побратим по перу і недолі стверджував, що від «доморощеного варварства» зможе порятувати тільки цивілізація Вашингтона, Франкліна та Вест-Поінта.

Якщо аргентинці прославили свого творця епосу титулом «міфопоет», ставлячи його врівень із Гомером, Гесіодом, Овідієм та Горацієм, то українські «просвітяни» виявляють ще раз свою традиційну «непритомність»: Є. Нахлік, П. Іванишин та О. Сизоненко страшенно обурюються за те, що Дж. Грабович назвав Шевченка «міфотворцем» (за аналогією з аргентинцем, щоправда, без посилання) бо, начебто, для його «просвітительсько-романтичної свідомості» (sic! мова йде про випускника Імператорської академії художеств) це рівнозначно найменуванню «брехуном». Бо, бачте, у листі до М. Лазаревського від 8 жовтня 1856 р. Тарас Шевченко писав: «Може, це і була коли-небудь правда, та тепер така стара стала, що похожа на міфологію, сиріч на брехню». Але невтямки нашим «просвітянам», що вустами поета міфологія тут себе «з ввічливості» применшує, здійснює «кенозис». Що суто характерно для християнської самосвідомості автора листа.

Як констатував російський поет (ще з «Срібного віку») Сергій Городецький [7], український геній Шевченка зрів під впливом щонайперше Рилєєва, який, у свою чергу, вчився «безстрашності у побудові драматичного конфлікту» у директора Кадетського корпусу, попечителя Дерптського університету та вихователя російського престолонаслідника Фрідріха Максиміліана Клінгера (1752-1831), автора драми «Штюрм унд Дранг» («Буря і натиск»), німецького варіанту «Ромео та Джульєти». За іменем цієї п’єси Клінгера постала ціла епоха європейського етосу і пафосу – штюрмерство (Гердер, Гаман, юний Гете, Шіллер), в основі якої – синтез трьох тенденцій: 1) культ особистості, 2) культ почуття і 3) культ природи.

І тільки Тарас Шевченко зміг знову в умовах миколаївської Росії підняти знамено «бурі та натиску», самим стати його хоругвою (пор.: шиїтський титул «аятолла» означає «хоругва», «знамення Боже»). Апофеоз його «штюрмерства» – поема «Гайдамаки» як оригінальне продовження «штюрмерства» «Розбійників» Шіллера, що належать до «народницького» (Volkstumliche) його варіанту.

Український письменник та культуролог Віктор Бер-Петров-Домонтович називає українське народницьке штюрмерство «шевченкінізмом» і відзначає, що у ньому характерно сполучилися Біблія, фольклор, історизм, революційний пафос та творчі фантасмагорії поета [8]. І, як визначає поет Іван Драч, його

… дух не вичах,
цей лютий шал не заника.
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
І з вовчих строф Маланюка…

Тут вважаємо за доцільне зауважити, що наше визначення Тараса Шевченка як «українського штюрмера» є явищем цілісного пізнання сенсу (за Полем Рікером), а не явищем пізнання сенсу знаків, що ними є визначення Шевченка як «пророка» (С. Єфремов), «Глагола і Закона» (О. Сизоненко), «міфотворця» (Дж. Грабович), «відьмака» (Р. Семків), «упиря, заложного мерця» (О. Забужко), «вурдалака» (О. Бузина).

В ситуації сьогоднішнього тотального зубожіння, провінціалізму та кітчу, навмисно культивованого владним істеблішментом, коли не до «злетів духу» в умовах щоденної турботи про виживання, коли – «безперервний депресняк небогорівного Патрокла» (Степан Процюк), слідом за Шевченком

… і голову схопивши в руки,
дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Цим апостолом є ніхто інший як сучасник Кобзаря – американський поет та засновник філософії трансценденталізму Ралф Уолдо Емерсон. Він же залишається актуальним в епоху постмодернізму: «… Щодо мене, – пише Іхаб Хассан, – зараз я більш схильний звернутися у пошуках відповіді до Емерсона,… до Ніцше…, тобто  звернутися скоріше до інтегративної – хоч і діалогічної – здатності, такої як Уява, у якій співіснують злагода і розбрат» [9]. І трансценденталізм, і постмодернізм відкинули «Модерну» Європу так, як Шевченко відкинув «миколаївсько-академічну» Росію, так, як «Філадельфійський проект» відкинув «стару і виснажену Європу»: «…це неначе племінне вбивство жертовного короля, чи – популярніше – символічна жертва батька, коли плем»я хоче відкупитися від зла через воз»єднання з королем, як доростаюча людина хоче вийти з-під впливів батьків, щоб стати самостійною» [10].

«Постмодерніст», отже, і Тарас Шевченко. Він шаман-«кобзар», культурний герой-«трікстер».
В архаїчних традиціях розповідається, що під час ініціації герой-«трікстер» («пересмішник») довідується про те, що в дійсності ініціюючий його шаман є насправді його вітчимом та вбивцею справжнього батька (який з’являється героєві у видінні в образі істоти, що потім стає тотемом героя). Як наслідок, герой карає негідника та весь його рід, іноді навіть належну до нього свою власну сім’ю – дружину, дітей, матір (т.зв. «комплекс Ореста»).

Без сумніву, що цим «ініціюючим шаманом-вітчимом» для Шевченка виступає Росія та її академічна культура. Але тут ідеться не про звичайну «русофобію». Шевченко даний «архетипний комплекс» реалізує у своїй поезії шляхом т.зв. методу «Активної Уяви»: «… це діалог, котрий ви ведете з різними частинами вашого «я», які живуть у безсвідомому. Певною мірою це схоже на сон (! – О.Г.), а тією лише різницею, що, зазнаючи це відчуття, ви не спите і повністю усвідомлююєте те, що відбувається… Йому здавалося, що він щось вигадує, а насправді він вихлюпував таємний зміст своєї внутрішньої сутності… Всі інтриги, невинні жертви, трагедії та пригоди були мимовільними відображеннями жахливих конфліктів, що здіймали бурі у його душі… Він відчув символи, що піднялися з його безсвідомого. Зрештою, його Активна Уява примусила його поглянути прямо в очі своєму внутрішньому «я»…» [11].
Тим самим Тарас Шевченко як герой-«культуртрегер» занурив всю націю у стихію Активної Уяви, став її шаманом-«терапевтом».

Наразі у героя-«шамана» наступна можливість: знайти ув’язнену старим шаманом (у слов’янській традиції – Кощієм чи Змієм Гориничем) дівчину-красуню (королівну), одружитися з нею та з її допомогою «винести з потойбіччя» певні культурні набутки. Тобто герой з «трікстера» стає «культуртрегером», відкриваючи для етносу можливість «вільного польоту» не в політиці (як це пропонував стародавній грек Алківіад, учень Перікла та Сократа), а в єдиному, не знаючому часових та територіальних кордонів «четвертому вимірі культури».

Реалізатором цієї Шевченкової ідеї стає тип людини, означений нами як «костомарівська людина». Згадаймо, бодай, такі імена іншомовних письменників як Саят Нова, Чингіз Айтматов, латиномовних українських та україномовних польських поетів, Салман Рушді, Еміліу Чоран, Гійом Аполлінер, Василь Биков, Володимир Набоков… Останній не випадково обрав собі за псевдонім ім’я міфічного співочого птаха Сірина – «Сирійця» («Птиця глаголемая сиринес человекообразна, суща близ святого рая…»), він символізує «новий спосіб висловлення в культурі». Цю традицію, як на нас, заклав саме митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» (поч. ХІ ст.), де проголосив, що на зміну «ветхому» приходить «все нове».
Частину представників цього типу можна сплутати з т.зв. «драгоманівською (толочкіанською, табачниківською) людиною», яка виступає провідником космополітизму, «світового громадянства», заперечуючи націоналізм, за її переконаннями, ознаку старомодності та відсталості. Так, спалах «малоросійства» в незалежній Україні, на нашу думку, зумовлений тим, що в частині суспільства «застрягає» у безсвідомому оцінка негідності щодо вчинку стосовно «батька» – СРСР (Росії, єдиної Русі), а звідси постає почуття вини та каяття за здійснений «великий злочин», надання ореолу святості («табу») усьому радянському (««общєрусскому», східнослов’янському, слов’яноарійському), а причетність до російської мови розглядається як виконання «ритуалу вірності» («некрофільності») стосовно до мертвого «тотема».

1.    Хвильовий М. Україна чи Малоросія // Слово і час. – 1990. – №.1. – С.17, 26.
2.    Хамитов Н. Освобождение от обыденности: искусство как разрешение противоречий жизни. – К.: Наук.думка, 1995. – C.92.
3.    Медвідь В. Постмодернізм – це страх перед життям // Українське Слово. – 1999. – №25. – С.15.
4.    Витренко Н. Почему социализм – будущее Украины // Всеукраинские ведомости. – 1993. – 4 нояб.
5.    Калашников в., Мицик Ю. Прабатько американської літератури про українське Причорномор’я // Всесвіт. – 1997. – №.7. – С.178;  Сміт Д. Достовірні записки про подорожі й пригоди Джона Сміта у Європі, африці та Америці, що розпочалися близько 1593 року й тривали до нинішнього 1629-го // Всесвіт. – 1997. – №.7. – С.179-186.
6.    Корчинський Дм. Та його друзі. Війна в натовпі. – К., 1999. – C.380.
7.    Городецкий С. Жизнь неукротима. – М.: Современник, 1984. – С.230.
8.    Петров В. Естетична доктрина Шевченка // Хроніка-2000. – №39-40. – С.89.
9.    Хассан І. Культура постмодернізму // Вікно в світ. – 1999. – №5. – С.110.
10.    Тарнавський О. Міф Америки // Хроніка-2000. – №.39-40. – С.165.
11.    Джонсон Р. Сновидения и фантазии. – М., К.: REFL-book, Ваклер, 1996. – С.167, 187.

Latest Month

November 2019
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner