?

Log in

No account? Create an account

August 22nd, 2006

Aug. 22nd, 2006

САКРАЛЬНА ІСТИНА ПРІОРАТУ СІОНУ


Більшість вважає, що суть "Сакральної Істини" в тому, що Меровінги походять безпосередньо від Сина Вдови — сина Сари, дочки Ісуса та Марії Магдалини (1). "... "...Згадаємо хоча б про один роман, в якому виводиться образ Магдалини в якості коханоі Ісуса — це "Магдалина" Кароліни Слоте. А Ліз Грін ... створила генеалогічне дерево нащадків Ісуса, описане нею в опублікованому в 1980 р. романі про Нострадамуса — "Мріючий про Вино"..." (2). Опоненти зауважують, що саме про них говориться у Об'явленні Іоанна: "... але вони не іудеї, а збіговисько сатанинське" (2:9), "з сатанинського збіговиська, з тих, які говорять про себе, що вони іудеї, але не є ними" (3:9), адже гербом столиці Меровінгів Стене було зображення голови Сатани ("бога з ріжками"). Це, начебто, натякає на "нелюдське" походження династії — Меровей народився після того, як його матір було визволено з печери чудовиська, за Жераром де Седом ("La Race Fauleuse", 1973), або ж "... Меровінги — це нащадки змішаних шлюбів між деякими знатними древніми ізраїльськими родами і расою позаземних прибульців із Сіріусу" (3). Прославлена волосатість Меровінгів, начебто, пов'язана не скільки з магічністю волосся (пор. із біблійним Самсоном), а з тим, що вони приховували певну характерну особливість черепу представників династії (як от ріжки анатолійського царя Мідаса).

Інші ж відносять "Сакральну Таємницю" з грядучою "нареченою Агнця", яка вступить з ним у священний шлюб в часі Його другого пришестя, а поки що перебуває прихованою (на небі або ж на землі разом з апостолом Іоанном) і шанується в іпостасі Софії — крилатої жінки на "семистовпному" троні, з вогненим обличчям, в царській одежі, зі свитком у лівій руці і царським посохом — в правій, перед нею, схиливши голови, стоять Богородиця та Іоанн Предтеча, з неба злітають архангели Михаїл та Гавриїл, над її головою в круглому медальоні — поясне зображення благословляючого Христа, над яким розпростерте Святе Письмо. Безпосереднє посилання апологети цієї таємниці могли вбачати в словах Євангелія: "Воцарився Господь Бог вседержитель. Зрадіємо і звеселімося і віддамо Йому славу, бо настав шлюб Агнця. І жона Його приготувала себе... блаженні звані на шлюбну вечерю Агнця" (Откр. 19:6-9); "І Дух і Наречена говорять: Прийди! І чуючий нехай скаже: прийди!.. Гей. Гряди, господи Ісусе!" (Откр. 22:17.20). Начебто її символізує й дорогоцінна візантійська перегородчата емаль "Розпяття" Х-ХІ ст. (яка, начебто, прикрашала престол у константинопольскому Соборі святої Софії, потім була перенесена з перепетіями історії в грузинський монастир в Шемокмеді (тепер — у Тбіліському національному музеї). На ній — справа від Розпяття жіноча фігура з чашею, в яку виливається кров Христа, а по ліву — так само зодягнена жінка, що вже відходить (тобто зображено різночасові моменти, як це зазвичай у іконографії). Деякі мистецтвознавці трактують сюжет алегорично: церква створюється, а синагога відходить. Але для візантійських авторів така алегорія була немислима (вона більш-менш була б допустима в католицькій традиції) і навіть невідомою для східнохристиянського іконописця. Напис на емалі — на грецькій: "мати, се син твій, сине, се мати твоя" (які, як відомо, звернені розіп’ятим Ісусом до Богородиці та апостола Іоанна) — прямо відсилає до уявлення про прихований стан апостола Іоанна на землі до другого пришестя Спасителя, під опікою якого й перебуває "наречена Агнця" (4).

1 Уилсон Р.А. Моя жизнь после смерти (Космический триггер, том 3) / Переев. с англ. — К.: Янус, 2001. — С.98.
2 Бейджент М., Ли Р., Линкольн Г. Мессианское наследие / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2005. — С.40.
3 Уилсон Р.А. Моя жизнь после смерти (Космический триггер, том 3) / Переев. с англ. — К.: Янус, 2001. — С.57.
4 Лебедев Л.Л. Тайны древних икон: Есть ли невеста у Христа? // Наука и религия. — 1989. — №3. — С.60-63.

Aug. 22nd, 2006

РОМАНОВИ


Одним із прямих нащадків Відевута — жрецького роду з храму в пруському Ромове втік від тевтонців до Московії та охрещений у православ’я Андрій Кобила! Він був настільки наближений до великого князя, що влаштував шлюб Симеона Івановича Гордого з тверською княжною Марією Олександрівною, та аналогічним сватанням займався і його син Федір Кошка в Золотій Орді (цілком історична паралель билинному Дунаю, який святає литовську княжну за князя Володимира). Саме Федір Кошка є родоначальником Романових, Количевих, Шереметьєвих і Мотовилових... Серед них був дворцовий воєвода, новгородський і псковський намісник Федір Микитович Романов, який в 1600 р. був звинувачений разом з братами в спробі заколоту проти царя Бориса Годунова (якого два роки раніше обирав з іншими боярами на царство). З п'яти братів Микитовичів Олександра було задушено, Михайло замордовано голодом, Василь помер, прикутий ланцюгом до стіни, і тільки Іван тва Федір вижили. Федора постригли у монахи під іменем Філарета і заслали в Антоньєв Сийський монастир. Але від репресій щодо прихильників Романових врятувався слуга Михайла Микитовича, син стрілецького сотника Юрій Богданович Отрепьєв, заховавшись в Чудовому монастирі під іменем Григорія (в 1600 р. він став дяком "для книжного письма" при патріархові Іові). Саме він став відомий в історії під іменем Лже-Дмитрія І, який після вінчання на престол в 1605 р. повертає Філарета із заслання в Антонієво-Сійському монастирі, робить його митрополитом Ростовським і Ярославським, а через півроку той благословляє шлюб Лже-Дмитрія з Мариною Мнішек. В 1608 р. в таборі в Тушино Лже-Дмитрій ІІ призначає Філарета патріархом (це при живому патріархові Гермогені, який помер у 1612 р.), повертається у Москву, де приймає участь в 1610 р. у змові проти царя Василія Шуйського. Від імені Семибоярщини він вирушає у Польщу просити на престол королевича Владислава, але за строптивий норов Сигизмунд ІІІ затримує Філарета на невизначений термін у Мальборку, бувшій тевтонській фортеці. Земський Собор обирає на престол саме 16-річного сина Філарета Михайла з надією, що саме Романови, які були тісно пов'язані з поляками, не будуть проводити радикальну чистку. 14 червня 1619 р. в районі Пресні молодий цар зустрічає батька, який повертається з полону. Син поклонився в ноги батькові, а потім батько поклонився перед сином-царем. Надалі Філарет був співправителем сина під титулом "Великого Государя" до своєї смерті в 1633 році.
------------------------------------------------------------------

Aug. 22nd, 2006

АПОЛЛОН ГІПЕРБОРЕЙСЬКИЙ


За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея Абдерського, у гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують його, потім опускаються на подвір’я храму і співають разом зі співцями та кіфаристами в честь Аполлона . Знає дане передання і Овідій: “Розповідають, — пише поет, — що на Гіперборейській Паллені є мужі, у котрих тіла покривається легким пір’ям, варто їм лишень дев’ять раз зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю, що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж мистецтві” (Met. XV, 356—360). Як тут не згадати й давньоукраїнську Царівну-Лебідь та давньоіндійську апсару Урваші! Дослідники у зв’язку з цим згадують слова Геродота про землі на північ від Скіфії. де “... неможливо нічого бачити і туди неможливо потрапити через літаюче пір’я. І дійсно, земля і повітря там повні пір’я, а це ось заваджає зору” (Herod. IV, 7). Сам Геродот вважає, що тут мається на увазі сніг (Herod. IV, 31), з чим погоджується Пліній Старший, описуючи за Ріпейськими горами землю Птерофор (букв. “Переносна”) (Plin. IV, 88). Але обидва грецькі автори лише спробували раціоналізувати незрозуміле для них свідчення про якийсь культовий обряд серед місцевого населення Гіпербореї. відгомін про останній, на думку А. Подосінова, наявний у Есхіла, який оповідає про форкідів — сліпих дів у образі лебедя (kyknomorfoi), які ніколи не бачили сонця, образ яких походить із центральноазіатського фольклору, де відомі легенди про дів-лебедів, що живуть у темряві і мають очі зі свинцю .

Як на нас, Феб-Аполлон, який літає у образі лебедя або в колісниці, запряженій птахами (пор.: германський Лоенгрін припливає в човні, запряженому білими лебедями; Сатурн прибуває на човні в Італію, де царює Янус) або з лірою верхи на грифоні , виступає власне як шаман , явище якого було вже екзотикою для греків рабовласницького суспільства з його розвиненою релігійною системою. До того ж Аполлон народився від зв’язку Леди з Лебедем, в образі якого виступав сам Зевс Олімпієць. Цей мотив остаточно дозволяє вбачати у Фебові-Аполлоні шамана, оскільки згідно з уявленнями євразійських етносів (якутів, саамів та ін.) від зв’язку жінки з царем Орлом — Птахом Сонця під Світовим Деревом народився перший шаман.
Безпосередньо у Греції для культу Аполлона Гіперборейського було характерне уявлення про "людину-птаха". Овідій у "Метаморфозах" пише: "Існує повір'я, що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова Халкіда на півночі Егейського моря, — О.Г.) є люди, тіла котрих зазвичай покриваються легким пір'ям, коли вони дев'ять разів зануряться у Тритонське озеро. Згадують, — хоча я цьому не вірю, — що й скіфянки вправляються в такому ж мистецтві, обризгуючи свої тіла зіллям ..." (Ovid., Metamorphoses, XV, 356-360).

Аналогічно греки сприймали прославленого пророкувача Абаріса, який начебто прийшов з Гіпербореї і був жерцем Аполлона. «... Він подорожував усією землею зі стрілою у руці і при цьому нічим не харчувався» (Herod. IV, 36). Згідно з грецькими міфами, у Аполлона був син Орфей, муж Еврідіки. Остаточно втративши її (після спроби вивести з Аїду), Орфей став сторонитися жінок (пор. із сумом-аскезою Шіви після смерті коханої, яка змушена була для розради чоловіка знову відродитися) і переніс свою любов на юнаків, став, як пише Овідій у "Метаморфозах" (10, 83-84), причиною того, що гомосексуалізм стали культивувати фракійці (дійшло до того, що ім’я вихідців з Фракії болгар-buggers на Заході стало означати "гомосексуаліст"). Зрештою, Орфей був убитий Зевсом за те, що відкривав людям божественні таємниці, а його голова стала предметом провіщень. "...У жерців, — пише Платон, — під рукою велика кількість книг Орфея, і за цими книгами вони здійснюють обряди, переконуючи навіть цілі народи, начебто і для живих, і для тих, хто вже помер, є визволення і очищення від зла: воно полягає у жертвопринесеннях та дитячих забавах, котрі вони називають посвяченням у таїнства" (Платон, "Держава", 364е). А. Кураєв, погоджуючись з М. Еліаде, власне вважає, що з появою містерій орфіків у античну духовність було привнесено шаманську ідею про реінкарнацію — посмертне переселення душ у нові тіла (невідоме месопотамсько-близькосхідній традиції). Також у ведичній традиції дане поняття, як не дивно, не було відоме, а подається як одкровення у значно пізніших "Бріхадараньяка-Упанішаді" (VI, 2,15-16) та "Чхандогья-Упанішаді". В останній сказано: "До тебе це знання ніколи не переходило до брахманів. Тому у всіх світах це вчення належить тільки кшатрі" (V, 3,7).

Уявлення про шамана наявні саме у етносів, що мешкають на північ “від Скіфії”, а саме – угро-фіннів та алтайців, котрі колись утворювали єдину урало-алтайську макросім’ю як східне відгалуження ностратичної (бореальної). Як на нашу думку, саме поява стала прашаманізму саме тією причиною, яка "релігійно" зумовила відкіл урало-алтайців (бріарених; східних євразійців) від решти ностратичних (бореальних) груп — індоєвропейців (зефіральних; західних євразійців), семітохамітів (євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних євразійців) та картвелів (орітальних). На часі мезоліту урало-алтайці межували і надалі асимільовували представників палеоєвразійської макросім’і (тепер її релікти — чукотсько-камчатські, ескімосо-алеутські, нівхські та айнські мовні сім’ї) та палеоенісеоамеринідської (релікти — кетська, сіу, на-дене) . Ще в IV ст. до н.е. — І ст. н.е. в нижній течії Обі, від Обі до устя Іртиша, а також у басейні приток Обі — лівих (Войкара, Сині, Вогульки та Північної Сосьви) і правих (Полуя, Собти-Югана, Куновата, Казима) виникла усть-полубська культура бронзи, рибалок і мисливців. На півдні мешкали носії спорідненої з нею потчевашської культури мотичного землеробства та конярства. Ханти, мансі та мадьяри є саме нащадками змішання з кочівниками-уграми носіїв цих двох культур. Також усть-полубці сусідили з носіями ананьєвської культури, предками удмуртів і комі. Але найбільш вражають риси схожості їх з культурами народів крайної північно-східної Азії (чукчі та ескімоси) та наявність у мовах західносибірських ненців, енців, нганасан та інших північно-самодійських мовах (на відміну від південно-самодійських) слів східнопалеоазіатського походження.

Aug. 22nd, 2006

Fallen Comrade of the Irish Republican Socialist Movement

Michael Devine
Volunteer - Irish National Liberation Army
Died on Hunger Strike on 20 August 1981

Michael "Micky" Devine was born on 26 May 1954 in Springtown, just
outside of Derry City. He grew up in the Creggan area of Derry City,
where he was raised in part by his sister Margaret and her husband
after their father died in 1965 and their mother in 1972.

He participated in the civil rights marches of the late 1960s, where
civilians were often brutally attacked, and he was hospitalised twice
due to police brutality. In the early 1970s, he joined the Labour
Party and the Young Socialists before joining Official Sinn Fein and
the Official Irish Republican Army. The increasingly reformist path
of the Officials lead to his leaving to join the Irish Republican
Socialist Party and the INLA in December 1974.

In 1976 he was arrested after an arms raid in Co. Donegal and
sentenced to 12 years in prison. He immediately joined the blanket
protest, which he participated in for four years before joining the
second hunger strike in 1981. While on hunger strike he drafted an
appeal to Irish workers which was smuggled out of Long Kesh Prison and
read at factory gates throughout Ireland (see below).

He was on hunger strike for 60 days. He was the third INLA Volunteer
to join the hunger strike and the third to die, at 7:50am on 20
August 1981. He was also the last of ten men to die during the hunger
strike.

He died as he lived: a Republican Socialist. Remember him with honour
and pride.

http://www.irsm.org/fallen/devine/
Read more...Collapse )

Aug. 22nd, 2006

ШОТЛАНДСЬКЕ МАСОНСТВО

На відміну від "франк-масонів" "французько-англійського (мемфісько-міцраїмського) чину" (т.зв. „фармазонів”, на ідиш. „хитруни, проходимці”) справжнє "масонство" (іврит. bonaim "споруджувачі") "шотландського чину"
— це посвячені у створений впротивагу "Мемфіс-Міцраїм" істинний "Шотландський чин" (невірна назва — "Червоне масонство" дана саме членами "Мемфіс-Міцраїм", які самі використовували блакитний колір; екзотерична назва — "Пріорат Сіону (Сіонське аббатство)", за Жаном Робеном та Деном Брауном; "Орден Істини Троянди і Хреста (розенкрейцери)", за Р. Леєм, Г. Лінкольном та М. Бейджентом ; "Орден Сонця, або Геродона, або Кварти", за Клодом Грасе д'Орсе та за Жаном Парвулеско; питання, чи слід його ототожнювати з масонською місіонерською організацією "Quatuor Colonalis" залишається відкритим; в деяких джерелах є свідчення про назви "Амалія (Амелія)", "Ана Флора", "Джадд"). Назва "шотландський" в даному випадку є "екзотеричною" (для непосвячених), оскільки насправді походить не від самоназви "скотти" — "шотландці" (франц. l'Ecosse), а від дв.-англ. scytta "охороняти" (походить від кельського слова, спорідненого з ірл. sciathan "край, сторона", "крило"), і правильною назвою є "Скіттанський чин".

"Справжнє (Шотландське, Скіттанське) масонство" як таке — це не позитивісько-світська релігія, а ініціальна школа, котра вважає містерію Істини ("Алетеї") інтимно пов'язаною з внутрішнім змістом окремої особистості, котра цю істину здатна осягнути, бо вже містить її. "Справжнє масонство" вважає себе вмістилещем надісторичної та універсальної релігійності, базованої на відчутті єдності життя, на внутрішньому переконанні в існуванні "морального закону", на досвіді одночасно містичному та раціональному, пов'язаному з переживанням "священної" сторони життя, що вторгається у буденне існування. Пріоритетом є виховання і освіта, а не боротьба за "нову людину", переконання, а не примус, прощення, а не помста. "Справжнє масонство" допомагає пройти шлях, але не претендує на обов'язковість. Для "справжнього масона" вдосконалення рівнозначне "самобудівництву", він покликаний "вічно будувати", просувати справу містичного та раціонального пізнання. Цю "велику справу" він і повинен передати світові, "Храм" є не тільки відображення світу, але й відтворення на землі трансцендентної моделі (на Сході б сказали — дхарма гуру полягає у допомозі зведення мандали). Але без зведення небессного у поцейбічне, щоб отримати над ним жрецько-магічну владу, як це здійснює "Мемфіс-Міцраїм". Місія Ордену також у тому, щоб донести світові ще й ту істину, що органічна солідарність (соборність) всіх істот дозволяє стражданню одних служити заміщуючою жертвою, викупаючою гріхи інших (щоправда, не забуваючи, що християнське поняття жертви та викуплення хоча й пов’язане історично з відомими дохристиянськими настановами, але саме з причини цього зв’язку відміняє їх, і щонайперше, "первородний гріх" людини., тобто потенційну неможливість спасіння).

"... Масон уподібнюється земному раєві, до якого Бог приставив херувима з вогненим мечем для недопущення свавільних, котрі, будучи заражені всіма сімма гріхами, наважилися б наблизитися до посадженого Дерева Життя"
, бо людина вже свавільно доторкнулася до іншого "дерева": "... Традиція — це райське дерево пізнання добра і зла, а окремі традиційні форми можна вважати гілками цього таємничого дерева..., кожну з них у свою чергу стала духовною віссю, символічно рівнозначною "центрові світу"...", "Традиція ... — це сукупність "нелюдських" знань, що передаються з покоління в покоління кастою жерців або іншими духовними організаціями", "...ця Першозданна Традиція розпалася на ряд окремих і на перший погляд незалежних одна від одної традиційних форм — кожна зі своєю власною системою вторинних "традиційних наук". До таких відносяться, зокрема, алхімія та астрологія разом з астро-алхімічною медициною, а також "традиційна географія та історія", "традиційна матемитика і фізика" і так далі аж до "традиційної етимології"...".

Тому в політичному плані Орден заперечує і як т.зв. "права людини та громадянина" (які є лишень замасковані бажання як можна менше нести обов’язків), так і т.зв. "права стану (еліти)" (які є лише прагненням створити державу в державі). При аристократично-елітиському режимі нація розколюється, при демократичному вона стає крихкою, перетворюється на прах. Справжні "кращі люди" аж ніяк не повинні турбуватия про якісь особливі права, вони повинні нести тільки особливі обов’язки. Роль ордену "справжніх масонів" у тому, щоб донести це еліті суспільства, яка своїм обов’язком повинна тільки гордитися, бо відуття це очищує і облагороджує, а притензія на права озлоблює і робить дріб’язковим та прискіпливим. Принцип, прикрашаючий еліту, — noblese oblige ("благородство зобов’язує"), вона — природжені "стражі охоронних істин".

Сам Орден "Шотландського (Скіттаенського) чину" складається з Внутрішнього і Зовнішнього кола посвячених, і саме Зовнішнє коло іменується "Пріорат Сіону (Сіонське аббатство)".


Georges Dumézil in his library, Notre-Dame-des-Champs street

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner