?

Log in

No account? Create an account

November 27th, 2006

АРДЖУНА

Містерійний римський Мітра цікавий ще одним аспектом, досі чомусь не підміченим дослідниками, а саме йому тотожний епічний Арджуна, син Індри. Свого часу Арджуна теж здійснює "подвиг Якова-Ізраїля" (бореться з богом Шівою у вигляді горця і отримує благословення — божественну зброю). І Арджуною як ідеальним воїном, і Мітрою як покровителем легіонерів заволодіває "комплекс Йони" — небажання здійснювати свою місію (битися з родичами на війні, вбити бика), але після філософських напучувань вони здійснюють належне їм. І як Мітра укладає договір із Геліосом і вони спільно кермують сонячною колісницею (аналогічно й у китайській міфології є два візничих на сонячній колісниці — Фен І та Да Бін), так і Арджуна, у якого під час бою з кауравами колісничим був сам бог Крішна, для вінчання Юдхіштхіри на світове царство завойовує для нього всі чотири сторони світу (тісний зв'язок відчувається і між римськими богами Сатурном та Янусом, де першому присвячено місяць грудень, а другому — січень, і Сатурн прибуває на золотому човні в Італію, де царює Янус, звідки дійсне значення двуликого Януса (тобто лики Януса і Сатурна), про якого римляни з гордістю говорили: "Адже подібного божества Греція не має !"; тому прихід мітраїзму в Рим не мав характеру якоїсь підміни, доктринальної відмінності, зовнішнього конфлікту, а це було нове пришестя, тобто нова подія суто трансцендентного рівня). Одночасно Арджуна вважається втіленням божественного мудреця (ріші) Нари, який виступає у парі з Нараяною (його втіленням вважається Крішна, а в загальному — Нара-Нараяни — це двоєдине втілення Вішну), який одночасно ідентичний Пуруші ("Шатапатха-брахмана", 12, 3.4), якого приносять у жертву і з його тіла створюють світ (аналогічно як у ірано-мітраїстичному колі блага світу народжуються з принесеного в жертву бика).

МІТРА І ГЕФЕСТ

Факт, за яким вбачали у певних випадках аналогію Мітри і Гефеста потребує прояснення. Відомо, що християнські апологети не дуже розбиралися в язичкицьких ідолослужіннях, але певній традиції тлумачення їх данину віддавали. Візьмімо розповідь про зруйнування в м. Багаріч (Багарач, "Кумирні") Григорієм Просвітителем ідола Аравазда-Бела-Зевса: так, якщо у грецькомовному тексті мова йде про "Гефеста, сина Зевса" (про ідола Гефеста згадує й літописець Мойсей Хоренський), то у вірменськомовному його аналогові вже говориться про "Міхра, сина Аравазда (Арамазда)" . Візантійська хроніка Іоанна Малали знає теж Гефеста, сина Зевса, але давньо-руський літописець (під 1114 р.) зазначає, що "Феостом, сином Еремії" (Гефест, син Гермеса ?) називали єгиптяни слов'янського Сварога, батька Сонця-Дажьбога проливає світло саме першообраз балканського Гермеса, викрадача стада корів Аполлона (тобто аналог ведичного Врітри, і обидва мають стосунок до потойбічного світу) і покровителя пастухів (сам він син Зевса, який, як відомо, перекидався і биком), але він також, як і Гефест, є дарителем певних речей-інсигній. Аналогічним дарителем, за літописцем, є й слов'янський Сварог.
Думається, що спогад про першожертву-бика зберегли балканські слов'яни у ритульному персонажі “Герман” (Джерман), аналога румунського (фракійсько–ілліро–венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян – Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Власне індо-європейська назва "бика" (*gou-: слов. *govъ "бик, корова, говядина", лтськ. guovs "худоба", вірм. kov "корова", латин. bos, грец. bovs) є запозиченням зі сх.-пн.-кавказ.: дагест. "гъведе" — "дощ" (~ абхаз.-адиг. bde "вода", груз. abdera, фріг. bedy). .

Власне у цьому субстратному іберо-кавказькому ареалі осідлих аграріїв Циркумпонтійської зони виявляємо аналог теоніму старого верховного бога слов’ян, Сварога : пра-нах.-дагест. *swĭrHo “старий” (у праіндоарійському svarga – це не ім’я божества, а назва неба, можливо первинно – зодіакального кола).

Поряд з до-індоєвропейським походженням гідроніму “Дунай” виявляємо аналогічне походження інших гідронімів: Тиса ( ≈ абазин. “тІса”— “свинець”), Псло (Псьол) ( ≈ абазин. “псыла» — «масний, жирний»), Сула ( ≈ хатт. “шул” – “достаток”), Сож ( ≈ хатт. “шаг(х)” – “поганий”), озеро ( ≈ абхаз. “аза” – “вологий”; баск. “езе” – “волога”), Буг ( ≈ адиг. “бгы” – “течія”), Іква ( ≈ картв. “ква” – “яруга”) тощо.
Можливо, що цього ж походження гідронім “Дніпро” (у балканській традиції – “Ніпру”, як “Дністер” – “Ністру”), де наявний субстратний компонент d- ( ≈ баск., абхаз., рутул. d- “показник третьої особи однини” ≈ англ. it), а сам гідронім може стосуватися до картв.-баск. napiri “межа, берег, край”, що підтверджує, на нашу думку, засвідчене греками тубільне (праслов’янське) найменування ріки як “Бористен” ( ≈ болгар. діал., сербо-хорв. “бразда” – “межа”, “русло”,“канал”, “зрошувальний канал” ~ нім. Frche, англ. farrow, кельт.-валл. rhych "борозна", італ. porca "земля між двома борознами" ~ тохар. proksa "зерно", слов. *proso "просо"), а “борисфеніти” – “порубіжні” племена (надалі = “гуни”, від адиг. “гьунэ” — “край, рубіж” = анти/ханти, від санскр. anti "край, межа", "периферія, околиця" ).

Можливо, що у праарійських кочових племен територія довкола Дніпра, порубіжна з осідлими субстратними до-індоєвропейцями (Трипілля А і В1) у своїй назві містила санскр. kŗsi “борозна”, kŗsti – “кордон”, “народ, плем’я” (> Рось; пор. з санскр. sita “борозна”; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною). В уявленні тодішніх мешканців, як на наш погляд, власне Бористеном (Дніпром) був масив води, що включав річку Рось та Дніпро нижче від місця її впадіння, у той час як частина теперішнього Дніпра на північ, у лісостепу, сприймалася як “чужа”, інша ріка, що впадає у Бористен (Дніпро).

Найвірогідніше, як на нас, що вона теж називалася Дунай, адже досі у білоруській Могильовщині та українській Чернігівщині Дніпро у народі називають Дунаєм , а з експансією слов’ян з півночі на південь у часи сарматів та гуннів назва Дніпра (у джерелах того часу – Ебро, тобто констатується член гідроніму “-іпр-/-ібр-”; див.: "... Гідрооснову розглядуваної назви можна пов’язувати з фракійською глосою ΄έβρος "der Bock" ... ΄έβρος τράγος βάτης "козел, коч", "Bespritzer", "fututor" від і.-є. *jebhro-s або *eibhro-s ... Досліджувані назви мають єдину вихідну форму й сягають і.-є. *eibhro-s "пръскач" (Bespritzek)"..." ) переосмислилась у контексті з Дунаєм – “Самцем” на основі індоєвропейської лексемії: *ibris, -us // *ipris, -us (пор.: і.-є. *iebhros // *eibhros “цап, запліднювач”). Відповідно, на думку С. Наливайка та О. Стрижака, давньо-арійська назва Дніпра — «Данапутра» («Син Дани», тобто бикоподібний демон-асур Врітра), аналогічно до славнозвісної Брахмапутри . Проте, можливо, це просування праслов’ян на південь відбулося значно раніше, десь на часі 2500 — 2000 рр. до н.е., коли пониззя Дніпра звільнили залишки пратохар (відокремилися від праіндоєвропейців десь між серединою VII — кінцем V тис. до н.е., після носіїв анатолійських мов), з якими слов’яни та балти мають найбільш очевидні спільні лексичні форми як "просо", "ректи", "око", "орати", "текти", "дочка", "нести", "йти", "зуб", "сто", "п’ять", "три", "слухати", "знати", "коло", "лосось", "мати", "брат", "місяць", "молоко", "під", "великий", "ти", "кал", "правий", "лівий", "писати", суфікси "-ище-", "-ин/-ина", закінчення інфінітиву "-ти", префікс "по-" тощо .

Аналогічно гідронім Дністер пояснюється на субстратній основі: картв. str – “поспішати”, “бути попереду” (пор.: тюрк. “баран” – “той, хто попереду”), тобто “швидка річка” (в нього впадають і ріки Бистриця – Солотвинська і Бистриця – Надвірнянська) тощо.

ДУНАЙ

У піснях слов’ян Дунай — образ вільного дівочого життя: дівчина гуляє біля Дунаю, прощається з ним, коли вона просватана і здійснює ритуальне вмивання. Дунай за одно з дівчиною, коли вона не хоче вступати у шлюб; перед шлюбом юнак здійснює обряд на Дунаю, “струже стрілки” і пускає їх Дунаєм, щоб плили “до дівки”; Дунай у образі золоторогого оленя допомагає на весіллі; переправа через Дунай–ріку — символічний образ шлюбу; дівчину виловлюють з Дунаю (спасіння — шлюб), вона губить у ньому перстень, хто дістане його, той стане її мужем; виловлювання вінка, кинутого у Дунай, — смерть – весілля; юнак топиться у Дунаї — обручення з річкою; у білоруській пісні внаслідок невдалого шлюбу молодець кидається в Дунай: “розженюся, дунайчиком обернуся”; зваблена дівчина шукає смерті у Дунаї; дитину (часто байстря) топлять у Дунаї тощо . В генетичній легенді слов’ян, зафіксованій “Повістю временних літ”, Дунай виступає головною водоймою їхньої прабатьківщини: "…съли суть Словени по Дунаеви, кдъ есть ине Оугорьская земля и Болгарская".

Таємниця персонажу не може бути з’ясована без аналізу гідроніму “Дунай” (дв.-верх.-нім. Tuonaha, Tuoneva, гот. Dōnawi, кельт. Dānuvis, латин. Danubis, сірійськ. Dōnabis, литов. Dunãyus , ст.-слов. ДОУNАВЪ, ДОУNАИ), етимолігія якого досі вважаєься нез’ясованою (щоправда, Ю. Мосенкіс у своєму квазі-науковому словнику трипільської прамови співставляє з груз. dineba "течія", dnoba "танення", але, як слушно зауважує Св. Вербич, він не з’ясовує, як міг відбутися фонетично перехід картв. "і" в дв.-іран. "а") . Також позиція дослідників Ю. Драздова Я. Развадовського та Д. Мачинського є половинчатою, вважаючи гідронім власне неслов’янським, а балто-германським (і навіть ширше — північноєвропейським): слов. Дунай / сканд.Dun (Двіна / Duna) < і.-э. *dheu- “laufen, rinnen” (того ж походження гідронім Західна Двіна (*Duna > *Duina > *Dvina; Я. Розвадовський виводить першопочаткову формуорму *dhueina). Відповідно Дунай пов’язується із балтійським культом *Duina як сакральної ріки (аналог кельтської богині Дану, праматері Племен богині Дану, та давньо-індійської Дану, матері демонів-данавів та Врітри, вбитого громовержцем Індрою; до речі, вже у ведичних аріїв слово "дану" носило реліктовий характер, тобто найбільшого поширення воно здобуло на прабатьківщині аріїв — в ареалі на північ від Чорного моря). Начебто, лексема “дунай” зустрічається у слов’янських та балтських мовах не тільки на означення конкретного гідроніму: литов. dunas “глей”, dunajus, dunojus “велика вода”, латв. dunuvas “запруджені води ріки”, укр. дунай “розлив води”, блр. "дунай" — “тимчасова водойма, який утворився після дощу або розливу ріки” . Але, як на нас, у такому некретичному співставленні не врахований факт семантичного перенесення “більшого” на “менше”, що характерне у дитячому світосприйнятті, коли, наприклад, велика “калабаня” наділяється назвою “море” (тобто “така велика, ледь не море”).

На нашу думку, гідронім слід співставити, на основі гіпотези про циркумпонтійський до-індоєвропейський субстрат (виявлений, зокрема, у грецькій мові), з пра-півн.-кавк. *twanHV “самець” > “баран, овен” , від якого походять: чечен. to “баран” (“самець > “бик” > “баран”), андійське dan “баран” , абхаз. ate “баран”, баск. idi “бик”, шумер. udu “бик”, укр. “юдо” (“чудо-юдо”) – “казковий носій блага – води як сперми неба”, болгар.-серб. “юда” — “войовниця — покровителька отар” (можливо, через зіткнення субстратного терміну зі схожим за звучанням праіндоєвропейським: литов. jauda “приманка”, дв.-інд. ud-yódhati “хвилюється”, болгар. “юдя” – “зваблювати”, латин. iudeo “наказую”, польск. judzic “рухомий”, литов. judu “рухатися”, дв.-інд. yǘdhyate “боротися”, укр. “під-юджувати” ). Болгарська “юда” – істота жорстока (утворюється з утоплениць), а “віла (самовіла)” – добра, сприятлива. Але їхні функції тотожні. Остання індоєвропейська пов’язується зі слов’янським колом поняття “віл” (праслов. volъ, дв.-ісл. boli, англ. bull, нім. Bulle, грец. bolinthos) – “кастрований тілець” > “носій блага” > “старий верховний бог" (у греків – Уран) на часі домінування у зодіаці сузір’я Тільця (в 4150 – 1710 рр. до н.е.), якого замінило сузір’я Овна (1710 р. до н.е. – 20 р. хр.е.). Юда може належати до оточення субстратного аналога сузір’я Тільця (Юди), який як “Чорний Тілець (Кінь)” (Чорнобог) в праарійській міфологемі бореться з “Білим Тільцем (Конем)” (Білобогом). Або як у мітраїзмі бог Мітра вбиває демонічного Бика, з утроби якого народжуються блага природи (пор. із ведичними першожертвою Пурушею та вбивством Індрою бикоподібного Врітри, сина богині Дану та її парного чоловіка Мітри-Варуни, з черева якого виливаються земні води) . Також в сенсі генетичного співставлення з хурритсько-кавказьким богом грози Тешубом грецького міфологічного персонажа Тезея, вбивці Мінотавра, виявляється мотив "бик — дарування води" (Мітра — вбивця бика, вмістилища всілякого добра, Мардук — вбивця Тіамат, Індра — вбивця бикоподібного Врітри, охоронця вод, тощо).

Бог-жрець Мітра індоаріїв, перемагаючи бика, здійснив перше космічне жертвопринесення (аналогічно бикоподібного змія-дракона Врітру перемагає бог-кшатрій Індра, а у греків перемагає змя Піфона бог Аполлон, з яким в еліністичному світі і зливається культ Мітри) . У Ведах Мітра виступає зовсім як інший персонаж, де саме слово mitra означає "друг" (чоловічий рід) та "союз", "дружба" (середній рід), аналогічно як авестійське mithra означає "договір" і обидва в індоіранську епоху означали гаранта того поняття, яке визначається латинським fides "злагода", а у грецькому пантеоні цю функцію виконує Аполлон.
Думається, що міфологема вбивства космічного бика символізує перехід точки весняного рівнодення із сузір’я Тільця до Овна (1710 р. до н.е.) . Тоді ж, як сказано у "Шахнаме" Фірдоусі, коли сонце підійшло до сузір'я Овна (тоді відзначається свято Новруз), вперше був вінчаний на царський престол перша людина Каюмарс ("Шахнаме", І,487-499), хоча сасанідська зороастрійська традиція згадує існування перед ним аж чотири династії.
Дунай в українських билинах виступає побратимом Добрині Нікітича у поїздці до литовського короля, щоб висватати його дочку Апраксу за князя Володимира (В.Ф. Міллер вважає, що тут мова йде про волинського князя Володимира Васильовича, у якого був воєвода на ім’я Дунай; М.Г. Халанський припустив, що Дунай – це маркграф Рюдігер з Бехеларен, що на Дунаї, сват Аттіли до вдови Зігфріда Крімхільди в “Пісні про Нібелунгів” та сазі про Тідріка). Розгніваний король ув’язнює героя, але того рятує Добриня. Це дає підстави співставити билину з мотивом зникнення сонця і врятуванням його Телепінусом. Своєрідним перехідним варіантом між Добринею та Телепінусом виступає ісландський герой Тьяльв (в імені якого, можливо, той же корінь, що в міфонімах Телепінус та Телеф) – супутник бога-громовержця Тора в країну велетнів. Іноді супутником Тора виступає Тюр, аналогічний Аресу (Марсу). У “Пісні про Хрюміра” Тюр згадується як син Хюміра (кіммерійця?) і одночасно під іменем Тьяльві як син Егіля (пор. з українською фольклорною “Ягілочкою”, “Ягілевою дочкою”). “Дім Егіла” і “володіння Хюміра” – одне й те ж.

Свого часу Дунай таємно кохався з другою дочкою короля – Настасею (або Марьєю)–поляницею, перемігши її у поєдинку (варіант: героїня збиває богатиря з коня і примушує того до шлюбу) , яка була викупила героя з рук катів і відпустила у Київ. Ображена неувагою Дуная під час його другого приїзду та сватання Апракси, переодягнена Настасья переслідує героя та викликає його на герць під час весілля у Києві. Дунай вбиває стрілою супротивника. “Розпластавши їй черево”, він дізнається, що вона вагітна сяючим світлом немовлям (або навіть двома синами – близнюками). Дунай кидається на свій спис і вмирає поряд з Настасею. З їхньої крові утворилася велика ріка Дунай.
Нещасне дитя стає ізгоєм у людському суспільстві, “проданим у рабство” — Кощеєм (тюрк. “кощчі” – “раб”), тобто перебуваючим частково у світі живих, частково – у світі мертвих. Він — Страж (!) межі між світами на “Калиновому (Каленому) мості”.

Деякі дослідники (Б. Рибаков, Д. Балашов) вважають, що билина засвідчила факт контакту праслов’ян з сарматськими кочівниками-аланами (ясами; Салтівська культура) в V – VІ ст.
У мотиві добування дитини з черева вагітної Дунаєві тотожний північнокавказький бог полювання та диких звірів Абдал (у цахурів і даргінців, Авдал – у лакців, Будуали – у аварців), який виймає з утроби жінки ще ненароджену дитину, щоб зробити її пастухом турів. Генетично цей персонаж пов’язаний із грузинською богинею полювання золотоволосої Далі, матір’ю героя Амірані (абхаз. amra, amer "сонце"), який передчасно народився і дозрівав у шлункові телиці (пор. з аналогічним грецьким міфом про народження Діоніса). Він рятує від демона–вішапа людей, Сонце і викрадає небесну діву Камарі. За богоборство Амірані приковують до скелі у печері Кавказького хребта (греки, до того, як познайомилися з культом фракійського бога Діоніса, ототожнили Амірані з Прометеєм).
Адиги називають бога лісів і полювання Мезітха (де “тха” – “бог” ≈ ст.-грец. teos, латин. deus, санскр. dyaus, слов. ДИВЪ “бог”), який витіснив божество жіночої статі Мезгуаше, що їздить на свині із золотою щетинкою (пор.: богині картвельська Далі та германська Фрейя — золотоволосі). Чи не від її імені територія Балкан, де протікає Дунай, названа Мезією ще до-індоєвропейським населенням циркумпонтійської єдності часів неоліту – енеоліту? Чи не пов’язана з цим теонімом і назва анатолійського царства Телефа (Телепінуса хаттів) Місія? Мотив народження дитини у вже померлої матері збережено саме албанцями Балкан на кордоні зі слов’янами (в окресах м. Корчі): в день русалій вони влаштовують "похорони матері сонця" Русу (Русіцу), а саме — ліпили з глини фігурку людини, клали її в якийсь глиняний посуд і дуже торжественно "ховали" за селом. Після цього наділяли всіх присутніх маленькими хлібцями, спеченими з муки, спеціально зібраної з усієї околиці, та скормлювали їх худобі. У румунів же "ховають" саме "батька сонця" та "матір дощу" (на Балканах її імена — Додола, Дордолеца, Паперуга, Паперона, Рона, Добердоле, Даждоле). Албанці ж батьком називають священну гору Томорі в центрі країни, в честь якого влаштовується свято в середині літа. Спеціально йшли сім’ями та з отарами на висоти до 2 тис. м і запалювали там священні вогні, а на світанку здійснювали ритуальне обмивання у гірських джерелах, а потім радісним вереском зустрічали схід сонця .

“Неправильно” народжується, зі скелі (theos ek petras; заплідненої пастухом, який побачив красиву земну жінку; мотив присутній і в кавказькому епосі про нартів, де так народжується герой Сасриква-Сосруко-Сослан, тіло якого — розпечене залізо, а його добуває зі скелі та загартовує коваль Тлепш ). В печері ростила адигського героя-нарта Вака-нама, готуючи його до помсти за вбивство батька Хамиша. Коли вбивці вимагали смерті Батразда, вона підкинула його пастухам. У осетинській версії даного епосу — Батразд, син Хамица, був вихований мудрою Сатаней. Також вихованцем доньки водяного нага Кауравья Улупі був Бабхувахана, цар Маніпуру, син Арджуни та Чітрангади, який стрілою вбив у бою батька, але Улупі, яка також свого часу народила від Арджуни сина Іравата (пор. з аналогічним народженням Дівою-Єхидною від Геракла родоначальника скіфів), повернула його до життя. Теж треба згадати про виховання у крітській печері немовляти Зевса годувальницею Амалтеєю та те, що пастухи-корибанти галасом своїх танців маскували плач немовляти від його божественного батька. З печери народжується індоіранський бог Мітра, тримаючи у руках ніж та смолоскип (тобто первинно — символи розпеченого заліза). Ця подія була однією з таємниць містерії Мітри: пастухи, котрі побачили таїнство, поклонилися божеству-дитині, принесли йому в дар перший приплід від своїх стад і перші плоди зі свого урожаю (пор. з християнським Різдвом). У сіамців індоіранський бог Мітра — Брана Кхамбун, дух-охоронець держави Сукхотхай (Сукотай), мешкає на пагорбі в печері на південь від столиці. В його честь приносили в жертву буйвола. Саме ж ім’я походить від мон-кхмерського "гірський хребет". У Лаосі він шанується під іменем Камфон, мешкаючий у скелі над злиттям рік Меконг і Намьу.

Співставлення Мітри зі східнослов’янським Кощеєм, смерть якого перебуває поза тіла персонажа — у захованому яйці, може базуватися на зображеннях Мітри на монетах Трапезунду, де бог на коні, як Мен, місячний бог (Кощей як Місяць-Чахлик), а також — на терракотах України, де Мітра зодягнений у анаксіріди (вид штанів) із широким вирізом, що нагадує, на думку Ф. Кюмона, про оскоплення Аттіса . Якщо Кощей — Безсмертний, то Мітра визначається симантично близьким цьому поняттю — “Непереможний” (перс. Nabarze, грец. Aniketos, латин. Invictus), “Нездоланний” (латин. Insuperabilis).

НОРДИЧНИЙ ШАМАН

Верховного бога германського пантеону *Wōđanaz (> дв.-ісл. Ođinn) “Одін, Вотан” римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг, провідника душ померлих, аналогічного галло–романському Лугу–Меркурію. В розташованих в Германії римських легіонах шанувався саме «Непереможний Бог Мітра Меркурій», який зображався з немовлям Вакхом на руках (пор. з мотивами вбивств Діоніса-Вакха титанами та сина Одіна Бальдра гілкою омели). «... Возвеличення Вотана/Одіна слід, напевно, пов’язувати з епохою Великого переселення народів, коли більшість германців з мисливсько–землеробських перетворилися в рухомі войовничі племена. Особливу роль Одін відіграв у норвежців (та їх нащадків – ісландців), для котрих сільське господарство в глибині заток і в долинах мало менше значення, ныж рибальство і військові набіги” . Одночасно Одін — цар, родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової аристократії . Йому приносять у жертву королів і він сам – жертва собі самому і в наслідок цього жервопринесення отримує “з дерев” (тобто “з того світу”) таємниче знання – руни. До того ж, зазначає Ж. Дюмезіль, “ ... в індоєвропейському світі і поза ним магія, знання, розум не розрізняються. Цей вплив, можливо, виражено і у самому імені бога, похідному на –na германського кореня *Wōđa- (дв.-сканд. Óđr) котре як іменник означає розум (але і наснагу, навіть поезію), а як прикметник – “excite, furieux, wutend, rasend” і споріднене італійському і кельтському позначенням пророкувача (і поета), латин. vates, галльск. Οΰάτεις тощо. Furor, котрим Адам Бременський визначає Одіна і котрий він начебто відносить тільки до військового збудження, треба розуміти в його повному, релігійному значенні Óđr” .

У греків, на нашу думку, — це Афіна (Άθηνα, дорійськ. Άθάνα), в теонімі якої корінь άθη- < *Fαθη- (де F – це “дігамма”)(vathe-), споріднений з латин. vates “поет, пророк, одержимий, ентузіаст”, vatius “вигнутий всередину”, “кривоногий”. Як германський бог–ас він витіснив із центру на периферію бога–громовержця Тора, так можемо стверджувати, що в якийсь період Афіна відтіснила Зевса (архаїчний грецький *ΔιFος; можливо, що відгомін про цю релігійну реформу фіксує міф про те, як всі боги Олімпу зв’язали Зевса) та вважалася головною богинею протогреків–носіїв “усатівської археологічної культури” теперішньої Одещини, які, однак, поглинаючи інші індоєвропейські племена Східних Балкан та Аттіки, “повернулися” під сонм Зевса–громовержця, а Афіну перетворили на непорочну діву із суто діви–войовниці, бо останнє робило б її становище аномальним у патріархальному пантеоні, що значно антропологізувався, тобто наблизився до опису реальної соціально–вікової градації за певною рухомою силою, principia volentes. Думаємо, що паралеллю грецькому міфові про зв’язування Зевса всіма олімпійцями (в тому числі й Афіною) є германський міф про зв’язування божественного вовка Фенріра саме магічним ланцюгом "Глейпнінг", який виготовили гноми за напучуванням Одіна з "шуму кроків кішки, пташиної слюни, дихання рыби, кореня скелі, волосся з бороди жінки". В кінці світу Вовк вирвався, пожер богів-асів і зруйнував Вальгаллу... Аполлон Вовчий (Лікейський) — неодмінний супутник і син Зевса. Символом іранського еквіваленту Одіна-Афіни Мітри є пес (йому протилежний вовк).

Як зазначає І. Дьяконов, “... Одін — не тільки бог, спонукуючий до битви, прирікаючий в ній на смерть та обираючий загиблих у Валхаллу (Val-tyr бог загиблих, пор. Гермес душепровідник, psychopompos у греків), він же і бог людських жертвопринесень... В “Ейрбюггья сазі” розповідається про звичай перед початком битви кидати спис над ворожим військом, присвячуючи жертву Одінові. Як бог воїнів Одін часто підступний і віроломний, наприклад розпалюючи ворожнечу між родичами (“зачинач зла” – Bolverkr...). Хитрість і підступність пов’язують його з Гермесом. Нерідко він несправедливо присуджує перемогу... Одін – перевертень (“Коло земне”, “Сага про Інглінгів”, гл. УІІ): являється у вигляді змії, ворона, орла, коня і вовка. Нерідко він (знову як і Гермес) є прочанином, невпізнаваним, навіть коли він у людській подобі (але його можна впізнати за ім’ям, бо його імена – це його приховані епітети). Одін – мудрець. Неподалік від коренів Іггдрасіля витікає джерело мудрості, приналежне Міміру (де латин. memor пам’ять, грецьк. mermerizo згадую, дв.-іран. mimara пам’ять). Одін попросив у Міміра ковток мудрості і віддав за це своє око. Від цього Одін одноокий. Одін – шаман, передбачувач і володар “меду поезії”, викраденого ним у йотунів. Одін–“Всебатько”. Але це означає тільки те, що всі люди – в його патріархальній владі: жодних антропогенних міфів, щоб пов’язувати людей з Одіном, не існує. Ім’я “Одін” не утворює теофорних імен і досить рідко відображається у топоніміці. Це пов’язано, звичайно, із зловіщим характером цього божества ... Крім рахунку днів тижня перше свідоцтво про ототожнення Одіна з римським Меркурієм (на той час повністю співпадаючим з грецьким Гермесом) з’являється у Павла Діакона в його “Походженні роду лангобардів” (УІІІ ст.), але вже Таціт (І ст.) говорить про Меркурія як головного бога германців (“Германія”, VІІІ). В “Германії”, ХХХІХ Таціт згадує про священний гай племені свевів – семнонів: “... Тут вони іменем всього народу вбивають в жертву людину ... Ніхто не може увійти в нього (у гай) інакше, ніж у путах...” ...із співставлення ... зі “Старшою Еддою”, згадуючою людські жертвопринесення у зв’язку зі священним гаєм, створеним Одіном (...”Друга пісня про Хельгу Вбивцю Хундінга”, ...): “Одін приніс у жертву Дага, сина Хьогні у помсту за вбивство родича (букв. “за вітцевбивство”). Одін дав Дагу на час свій спис. Даг зустрів Хельгі, зятя свого, у гаю, що називається Фьйотурлунд (“Гай пут”). Він вразив Хельгі цим списом”. Дружина Одіна – Фрігг...” . Хельг тут виступає сакральною жервою, ритуальним двійником верховного бога Одіна, а його ім’я – еквівалент слов’янського титула в іменах каганів полян: Helgi “Святий” = Олег = компонент “Свято(-полк, -слав)”; пор.: титул хеттського царя “моє сонячне божество”, титул імператора інків “Син Сонця”. Можливо, що як скандінавське Helgi Wiht літописне “Олег Віщий” є аналогом слов’янському “Святовит”, імені “бога богів” слов’ян (за Гельмольдом і Саксоном Граматиком).

Можливо, що паралеллю двом нордичним персонажам Одіну/Афіні та Локі/Лугу слід вбачати у пруському переданні про двох братів–близнюків Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-пруському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона, володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн ), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів–близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, та під іменем Кріве–Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім’я Кріве–Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.

Вважається, що мотив “підкидання хлопчика в орлине гніздо” та “дар передбачення” є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів .

З причини, що у міфах брат шамана виявляється невдахою, то можливо, що якраз Брутен Крів–Крівайтіс символізував в уявленні прибалтів успішну в балто-слов’янській тимчасовій єдності фратрію (в даному випадку — пралето-литовську), в той час як Відевут–Ворскайто символізував “неуспішну” (з погляду балтів) фратрію — предків слов’ян (за В Івановим — В. Топоровим, слов’яни виникли з периферійної групи балтів ; за В. Пізані, слов’яни виникли на периферії прабалтів від контактів із іранцями ; за Т. Лер-Сплавинським, слов’яни виникли в результаті нашарування іллірійських венетів на західних прабалтів ; за В. Мартиновим, слов’яни утворилися із об’єднання західнобалтського з італійським (венетським) та іранськими міграційними етносами ; за Б. Горнунгом, самі західні прабалти "відірвалися" від праслов’ян , а за Г. Шаллем, прабалто-слов’яни виникли від "схрещення" на Балканах "південних прабалтів" (науці не відомих! вірогідно, на увазі маються іллірійці, які мешкали раніше північніше Балкан і Паннонії) та фракійських гето-даків, що підтверджують численні лексичні балто-фракійсько-малоазійські сходження , час появи яких О. Трубачов датує серединою III тис. до н.е. ; за Ю. Петуховим, П. Тулаєвим і О. Гуцуляком, прабалти виникли із середовища периферійних змішаних праілліро-фракійців, які зазнали інвазії частини прийшлих протослов’ян-венетів, витіснених пракельтами з Північної Адріатики).

Відповідно, у праслов’янській спільноті, навпаки, удатним був аналог Відевута — В’ячеслав, Вятко (< *Vętislavъ), наступний епонім в’ятичів (як на нас, то, можливо, слов’янізованої периферійної групи північно-західних іранців, перебуваючих у фратріальних стосунках з прабалтами: осетин. faetaeg "лідер"). Отже, його опонент у слов’янських версіях — епонім кривичів?

Одним із прямих нащадків Відевута — жрецького роду з храму в пруському Ромове втік від тевтонців до Московії та охрещений у православ’я Андрій Кобила! Він був настільки наближений до великого князя, що влаштував шлюб Симеона Івановича Гордого з тверською княжною Марією Олександрівною, та аналогічним сватанням займався і його син Федір Кошка в Золотій Орді (цілком історична паралель билинному Дунаю, який святає литовську княжну за князя Володимира). Саме Федір Кошка є родоначальником Романових, Количевих, Шереметьєвих і Мотовилових... Серед них був дворцовий воєвода, новгородський і псковський намісник Федір Микитович Ром7анов, який в 1600 р. був звинувачений разом з братами в спробі заколоту проти царя Бориса Годунова (якого два роки раніше обирав з іншими боярами на царство). З п'яти братів Микитовичів Олександра було задушено, Михайло замордовано голодом, Василь помер, прикутий ланцюгом до стіни, і тільки Іван та Федір вижили. Федора постригли у монахи під іменем Філарета і заслали в Антоньєв Сийський монастир. Але від репресій щодо прихильників Романових врятувався слуга Михайла Микитовича, син стрілецького сотника Юрій Богданович Отрепьєв, заховавшись в Чудовому монастирі під іменем Григорія (в 1600 р. він став дяком "для книжного письма" при патріархові Іові). Саме він став відомий в історії під іменем Лже-Дмитрія І, який після вінчання на престол в 1605 р. повертає Філарета із заслання в Антонієво-Сійському монастирі, робить його митрополитом Ростовським і Ярославським, а через півроку той благословляє шлюб Лже-Дмитрія з Мариною Мнішек. В 1608 р. в таборі в Тушино Лже-Дмитрій ІІ призначає Філарета патріархом (це при живому патріархові Гермогені, який помер у 1612 р.), повертається у Москву, де приймає участь в 1610 р. у змові проти царя Василія Шуйського. Від імені Семибоярщини він вирушає у Польщу просити на престол королевича Владислава, але за строптивий норов Сигизмунд ІІІ затримує Філарета на невизначений термін у Мальборку, бувшій тевтонській фортеці. Земський Собор обирає на престол саме 16-річного сина Філарета Михайла з надією, що саме Романови, які були тісно пов'язані з поляками, не будуть проводити радикальну чистку. 14 червня 1619 р. в районі Пресні молодий цар зустрічає батька, який повертається з полону. Син поклонився в ноги батькові, а потім батько поклонився перед сином-царем. Надалі Філарет був співправителем сина під титулом "Великого Государя" до своєї смерті в 1633 році ...

Відомий стійкий загальноіндоєвропейський мотив, за яким іменем одного із братів-близнюків місто отримує назву: від Ромула – Рим, від Кріве-Крівайтіса — Krzywgorod, Curvum castrum у Вільнюсі (древня частина міста), то слов’янський В’ячеслав може вважатися засновником Витичева (суч. с. Витачів Обухівського району Київщини), відомого візантійському імператорові Константину Багрянородному як Βιτετζέβη (у Київському Синопсисі – Витичи, В’ятичи). Наприкінці ХІ ст. Вітичів пагорб вже був не заселений і Святополк заснував на ньому “Святополчь градъ” .

У ракурсі взаємних контактів західних індоєвропейців сам Відевут (Вейдевут) може виявитися паралельним кельтському жерцеві-друїду поряд з автентичним балтським жерцем Кріве Крівайтісом: Caer Vediwid — "замок найдосконаліших" и Caer Vandwy — "замок найвищого (!)". А отже, можна говорити про вплив на балто-слов’янський союз кельтів. Щоправда у давньо-руській літописній традиції епонім в’ятичів з7гадується разом з епонімом не кривичів, а радимичів (явна пізніша тюрко-аваро-хазарська трансформація в "ердемчі") і зазначається, що прийшли вони “від ляхів” (не обов’язково це повинно було означати, що вони походять “з ляхів”, а, на нашу думку, — переселилися з причини інвазії на їхню початкову територію ляхів). Проте, думається, нові політичні обставини змусили забути старе балто-слов’янське протиставлення Крів-Вячко і співвіднестися з більш актуальним Радим-Вячко.

ВОПРОС К ФРЭНДАМ

МОИ ЗАПИСИ ЗА ПОСЛЕДНЕЕ ВРЕМЯ ОТОБРАЖАЮТСЯ В ВАШИХ ФРЭНД-ЛЕНТАХ?

БОН І ГНОСТИЦИЗМ

Самі послідовники бон погоджуються з тотожністю доктрини бон як “гнозису” (ye-shes) з гностичними Євангеліями, вважаючи, що Ісус лише зреалізував принцип Дзогчен, ставши Райдужним Тілом Світла (‘ya‘-lus-pa) .

Хоча і гностицизм, і бон, і даосизм відтворюють один і той же тип мислення – “космологічний” (“космоцентричний”), проте погодитися з тотожністю бону та гностицизму не доводиться саме на тій основі, на якій Є. Торчінов, йдучи за Г. Йонасом , заперечив сходження гностицизму і даосизму, а саме: найрадикальнішою відмінністю між гностицизмом, з одного боку, та даосизмом (а отже, як на нас, і боном), з іншого, є протилележність між трансценденталізмом та акосмізмом першого та натуралізмом другого: “Світ у гностицизмі виявляється або просто наслідком помилки, “тюрмою духа”, або, в кращому випадку, необхідним злом, завдяки котрому зло може бути подоланим, але і сам він повинен зникнути... Звідси витікає і принципово інша функція багатоступеневості космогонічного процесу в даосизмі та гностицизмі. У гностицизмі незчисленні зони, архонти (начала) та інші опосередковуючі принципи в очах віруючого були перепоною, багаточисельними перепонами, відокремлюючими поневолений світом дух, кинутий у темницю матері, від істинної трансцендентної вітчизни – Отця Ненародженого, його божественної Безодні та плероми... Як наслідок, іншим є і сам процес космопородження. В даосизмі ми маємо плавний “автоматичний” рух від одного рівня до іншого, тоді як у гностицизмі такий тільки характер породження плероми, як акт самодиференціації або саморозкриття абсолюту, тоді як всі наступні етапи космогенезу мають характер кризового, катастрофічного і стрибкоподібного руху... Відповідно, якщо використовувати гностичну термінологію, можна сказати, що в даосизмі увесь світотворчий процес є процесом саморозкриття, самоексплікації Дао, творення його “плероми” (отже, в даосизмі світ сам є “еоном плероми” та аспектом Дао-Першоначала), тоді як у гностицизмі світ радикально протиставлений плеромі та вичленений з неї. І в цьому сенсі ... позиція даосів близька до позиції опонента гностиків неоплатоніка Плотіна...”

Згідно з вченням бон представники різних релігій та культів, в дійсності, сповідують віру в одних і тих же богів, тільки по різному їм поклоняються і по різному їх називають. Народам тільки слід роз’яснити цю таємницю, але аж ніяк не заперечувати чи забороняти їхні етнічні традиції, очищуючи їх тільки від “демонічних єресей”. Щось подібне пропагувалося у пізнішій “Бхагаватгіті” послідовниками Вішну, з тією різницею, що радикальний націоналізм його послідовників вимагав від адептів відвернутися від “нечистих”, “непроявлених” форм пошанування Вішну і повністю прийняти форму культу та вчення бхагаватів.
В землі халдеїв (rGya-lag-‘od-ma‘i-gling) правовірний бонський цар Гья-конце-пхрулгі-гьялпо (rGya-kong-rtse-‘phrul-gyi-rgyal-po) будував за допомогою демона “Чорного” — Хада (Ha-‘da’; тобто “без сумніву, хатті, як називалися у Вавилоні народи південного побережжя Середземного моря аж до Єгипту” ), храм (відголосок про Вавилонську вежу). Після завершення будівництва храму царя халдеїв запрошують допомогти будувати “магічний храм” у землі Тхобар (Thog-‘bar) – Єгипет. Цей “єгипетський храм” був “Незвично чарівний ..., сірий, сяючий, морської країни Тхобар вдатні демони поставили (і він) не піддається руйнуванню. Могутній (gyan-po, жорстокий) Бад (Bad), бог, розтирав (полірував), і він блистить. Всередині чарівні дракони писали (знаки, і вони) сяють. Досконалий Ко (Skos), божество (phyva), робив, і він гарний. Люди, володіючі прекрасними руками, отримали його і закінчили...” . В результаті протистояння Хаду і царя перший виносить рішення “втопити країну магічного храму, сірого, сяючого, країну Тхобар” .

Для спасіння храму і бонського вчення прибуває сам вчитель Шенраб, встановлюючи обряд “прикрашання дерева”. Також він формулює основний обряд для блага живих істот: “Праву долоню прикласти до чола, ліву долоню покласти на серце, потім з душою перебувати в та-бон (sta-bon). Чотири рази прочитати (мантру) А-ХЕ-О-МУ-ЛІН... Потім всією сутністю перебувати у та-бон...” . Основа вчення бон – “Золотий лотос із тисяччю пелюстками, бирюзова бонська свастика, випромінююча світло” – містить дві сторони – “вчення дисципліни” і “духовне вчення заклять” (sngags sems-kyi bstan-pa).
Ім’я бонського царя-будівничого Гья-конце-пхрулгі-гьялпо Б. Кузнєцов не може розшифрувати, в той час як його батько Кадала-сергі-догчан інтерпретується як Набу-Кудіррі-усур, тобто Навуходоносор ІІ, за якого був відбудований зіккурат Есагіли, VІ ст. до н.е .

На нашу ж думку, в переказі про легендарну будівлю Конце тібетські автори подали іранську споруду Кангха чи Кандіз, під якою в “Авесті” розуміється збудована Сіявахшем (тадж. Сіявушем, авест. Сьяваршан) чарівна фортеця – храм, приналежна праведним синам Весака, збудована демонами десь на сході, а мешканці її – безсмертні. Вважається, що Кангха (Кандіз) — це сучасне місто Кангавар або"... Хорезм — у давнину Кангюй, Кангха. "Під іменем Кангюй, — пише С.П. Толстов, — тотожним з Кангхою Авести, ховається Хорезм. Сам термін "кангха" пов’язаний з іранською (і загальноіндоєвропейською) основою "кан", звідки узбецьке і таджицьке "кан" — "канал", та й саме слово "канал", може бути перекладене як "країна ариків" або "країна проток, дельта"; характерно, що дельта Гільменду в Сеїстані носить назву Міян-і-Канг; на південному заході Хорезму крайня на південь протока Сарикамишської давньої дельти Амудар’ї досі носить ім’я Кангадар’я, а суміжна з нею височина — Кангагира"..." ).

Також "... в усій історії людства ми бачимо, що саме джинни будують храми. Дуже показова легенда про побудову джиннами храму Соломона (а велетнями — житла германських богів-асів, — О.Г.). В житті на цьому ступені еволюції це неодмінний закон. Вороги і невідомі допомагають збудувати те, що тими, хто згоджується, приймається і часто замовчується" (14.01.37) [Письма Е.И.Рерих, т. II, Новосибирск, 1991 г.].

Шаддат = Кадат

Також у арабів існує передання про таємниче Місто Колон — Ірам Зат ал-Імад в серці пустелі Руб-ель-Халі, збудоване за наказом шаха Шаддата, володаря народу Ад, могутніми джиннами, а тепер це місто перебуває немов у паралельній реальності (є воротами у "Велику Порожнечу" — світ джиннів та іфритів, де містик отримував над ними владу) і в нього можуть потрапити тільки могутні маги ("мукаррібуни") або святі. Аллах начебто знищив всіх мешканців Шаддату гігантів-нефілимів за їхню гординю, але таємні знання, якими вони володіли, збереглися у рукописах та книгах бібліотек Ірему.

Начебто саме про це місто (його мешканців — "Древніх" і його майбутнє апокаліптичне відродження на Землі) оповів у своїй книзі "Аль Азіф" ("Завивання нічних демонів") йеменець із Сани "одержимий" ("маджнун") Абдулла ал-Хазред (730 р.), яку в Х ст. переклали в Константинополі на грецьку як "Некрономікон" ("Книга Пізнання Мертвих"), а в 1487 р. домініканський монах Олаус Ворміус, особистий секретар знаменитого інквізитора Томаса де Торквемади, переклав "Некрономікон" на латину (пізніше перекладач був звинувачений у єресі і спалений; щоправда, існують дані про латинський переклад 1228 р., надрукований в XIV ст. в Німеччині, а в XVII ст. — в Іспанії). Цей рукопис в 1586 р. був куплений у вигнаного за некромантію з Італії "чорного равина" — раббі Якова Елієзера в Празі Едвардом Келлі, асистентом знаменитого алхіміка та окультиста Джона Ді (герой книги Густава Майрінка "Ангел західного вікна"), який власне й переклав книгу на англійську і переклад зберігався у бібліотеці Оксфордського університету. Надалі ж світові широко розповів про "Некрономікон" у своїх творах теософ Говард Лавкрафт, в яку його посвятила дружина Соня Гріні, свого часу близька до некроманта Алістера Кроулі.

"... Передання говорять, — писала О. Блаватська, — що книга ця була записана на Сензарській мові — таємній священній мові — зі слів Божественних Істот, які продиктували її Синас Світла в Центральній Азії, на самому початкові Нашої П'ятої раси; бо був час. коли мова (Сензар) була відома Посвяченим кожного народу, коли прабатьки Тольтеків так само легко розуміли її, як і жителі загиблої Атлантиди, які в свою чергу, успадкували її від мудреців Третьої Раси, Мануші, які вивчали її безпосередньо від Девів Другої і Першої Раси... Древня книга, описавши космічну еволюцію і пояснивши початок всього на Землі ... і даючи істинну історію рас від першої до нашої П'ятої, не продовжується далі; вона зупиняться біля початку калі Юги, саме 4989 років тому, зі смертю Крішни, Світлого Бога Сонця, Героя і Обновителя..." , а також — "... Таємна Доктрина вчить, що Ад-і [Ад — санскр. "перший"] було ім'я, дане арійцями першій людській расі, яка оволоділа мовою в цьому Колі. Звідси і терміни Адонім і Адонай..., застосовані євреями до їх Єгови і Ангелів ... Індус-арієць належить до найстарішої Раси, зараз, на Землі; єврей-семіт — до пізнішої... Строго говорячи, євреї, штучна арійська раса, народжена в Індії... Веда найраніших арійців, перш ніж вона була написана, поширилася серед всіх атланто-лемурійських народностей та посіяла перше сім'я всіх, тепер існуючих прадавніх релігій" . А також: "..."Семітичні" мови є незаконнонародженими нащадками перших фонетичних викривлень старших отприсків раннього санскриту. Окультна Доктрина не визнає такого поділу, як арійці і семіти, і навіть туранців приймає з величезною стриманістю. Семіти, особливо араби, суть пізніші арійці, які виродилися духовно і вдосконалилися у матеріальності. До цих належать всі євреї і араби. Перші є племенем, яке походить від Чандала Індії, від отвержених, до того ж багато хто був екс-брамінами, які шукали прихистку в Халдеї, в Сінді та Арії (Ірані) і справді були народжені від свого батька А-Брам (Не-Брамін), близько 8 000 років до Р.Х. Останні ж, араби, є нащадками тих арійців, котрі не побажали йти в Індію під час розсіяння народностей, ... проникли і захопили Аравію ..." .

Однак книга "Аль Азіф" окрім поневірянь на Заході, зазнала цікавої долі й на Кавказі, де вона стала відома як "Седієн Джайне" (у чечено-інгушів — "Зоряна Книга", від вайнах. "жай" — "книга", "седа" — "зоря") або "Джинеф тхил" (у черкесо-адигів — "Книга білих джиннів"), яку якийсь араб Абдурзукк (Абд ар-Раззак) отримав від джинна, який записав її, підслухавши розмови ангелів. Якось Абдурзукк похвалився нею біля підніжжя гори Ельбрус (араб. „Абу-ль-Джібаль”; катайк. „Тав-Бон”, чечен. „Іртав”, лезгін. „Зех-Венде”, груз. „Ялбузі”, перс. „Айті борес”, вірм. „Аль-беріс”, нарт. „Уарп-Тау”, балкар. „Ашхи махуа” — „добра двоголова (гора)” > адиг. Ошхамахо) на мості пророкові Мухаммеду і той, зрозумівши, що книга відкриває такі знання, які не слід знати людям і є викраденою у Всевишнього за допомогою хитрощів та підступності, негайно кинув книгу у ріку, з якої пророк заборонив мусульманам пити.

Книга втонула, але Абдурзукк встиг зловити та заховати декілька аркушів, рознесених вітром під час її падіння. Вцілілі письмена, доповнені коментарями Абдурзукка вже без впливу джинів і склали тепер існуючу "Зоряну Книгу", за якою таємне братство "Джейрах" ("Жъайрах Шахьар, Жїайрахой) здійснюють ворожіння та знахарства.

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner