?

Log in

No account? Create an account

December 11th, 2006




“В ім'я Бога, Вітчизни та Справедливості чи присягаєте Ви здійснювати вимоги Статуту Хунти, а також сприяти їх здійсненню зі всією силою нашої любові до Чілі і всіма доступними вам засобами, незалежно від того, яких би жертв це від Вас не вимагалося ?” - “Так, присягаю !”.

Без сумніву, що “… любов до Батьківщини має навіть керувати державою як безперечно найвища, остання й незалежна інстанція, насамперед обмежувати її у виборі законів” (Фіхте Й.Г. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм: Антологія. - К., 2000. - С. 50).

ГЕТЬ АЗІАТСЬКИЙ РИМ!

ГЕТЬ АЗІАТСЬКИЙ РИМ!

Після розпаду СРСР у середовищі російськомовної общини України постала т.з. “теорія азіатського Риму”, згідно з якою Київ є культурно-духовним епіцентром здвигів у напрямку до оздоровлення “східного слов’янства” та православ’я. Формальне вираження ця теорія набула у творчості поетеси та філософа Ніни Мазур та пролунала в інтерв'ю з нею на ток-шоу “З Ольгою” (телеканал ICTV). Паралельно цю ідею розвивають представники “Киевского круга” поетів та мистців (переважно з оточення Театру російської драми імені Лесі Українки), а також певних кіл політиків в Україні (наприклад, Партія Слов'янського Відродження, колишні соціал-ліберали Володимира Гриньова) та Росії (писання петербурзького “аріософа” В. Кандиби, візії “повернення до Києва” у В. Аксьонова, Р. Рахматулліна та ін.).

Ця ідея не нова. Ще у своєму есеї “Три столиці” (1926) російський філософ Г. Фєдотов писав: “…Західняцька спокуса Петербурга та східняцька спокуса Москви – два неминучих зриви Росії, що долаються живим національним духом. У спокусах міцніє сила. З немочі народжується багатство (sic ! –О.Г.). Було б тільки третє, куди звертається у своїх хитаннях стрілка духа. Цим полюсом, нерухомою православною віхою у долі Росії є Київ, тобто ідея Києва” . Одразу ж напрошується паралель з географічно локалізованою Меккою, до котрої можна було б звернутися у молитві. Так, для А. Гітлера таким зматеріалізованим та “повитим магією” центром націонал-соціалістичного руху став Мюнхен...

Отже, якщо Київ, згідно з цією позицією, - це азіатський Рим, то, відповідно до логіки аналогій, Москва – це азіатський Царгород, право маючий на наступництво від Риму (Києва).

“Тверь – новый Константинополь”, - проголосив ще в 1453 р. монах Фома. В 1498 р. таємний прихильник новгородсько-московських “жидовствуючих” митрополит Зосима пише про московського великого князя Івана ІІІ як про нового царя Констянтина нового міста Констянтинового – Москви (До речі, топонім Босфор – “Бичий брід” перегукується з гідронімом Москва – “Коров’яча річка”). Тепер, на початку ХХІ ст. виникає православно-культурософський рух “Нова Візантия” (його апологети – “украинские” журнали “Самватас”, “Зоил”, “Византийский Ангел”, “Крещатик”, “Византийский вектор”). В останньому випадку уявімо собі, наприклад, ситуацію, коли у Японії в якості альтернативи сінтоїзмові пропонується доктрина “Новий Китай” тільки тому, що Японія зазнала культурних та духовних впливів від свого континентального сусіда.

Щоправда, виникла й певна корекція “неовізантизму” у бік “неоцареградства”. Відомий геополітик О. Дугін пропонує: “…Сьогодні ми маємо шанс реалізувати велике прозріння, котре носив у собі наш Цар (Іван ІУ Грозний, - О.Г.)… Третій Столиці, великій євразійській Казані – бути !”. Бо “…Киев символизирует русскую идею в ее малом, довольно скромном выражении”, в той час як у перспективі — “…Казанская Русь… Несбывшаяся, нереализовавшаяся, такая клюевская и такая знакомая, широкоскулая, архаичная, по-славянски созерцательная и по-тюркски пассионарная, активистская и проникновенная Русь глубокого Востока”. Його не приваблює “ідея Києва”, бо “… Киев – это прошлое, Москва – настоящее и будущее (дане положення висловлене до появи у О. Дугіна “ідеї Казані”, котра, проте, є прохідною на шляху до пошуків “істинної столиці” “Євразійської Імперії Сонця та Справедливості”, - О.Г.) … Киевская идея – более ограниченная, более европейская, менее универсальная, менее глобальная…” .

На жаль, в україномовному середовищі теорія “києвоцентризму” не знайшла належної уваги. Ба, ми навіть себе тішимо наступними словами неоязичника В. Шаяна: “…Пригадаймо собі, що “Книга Велеса” вже була в московських руках… Але обоження Києва не було їм в смак” .

Як бачимо, тепер їм “посмакувало” .

Байдужість українства до здвигів у російській ментальності небезпечна. Історія свідчить, що групі, яка успішно відгукується на один “виклик” історії (як от українці здобули незалежну державу), рідко коли щастить відгукнутися на наступний. Арістотель назвав цю неспроможність знову “відгукнутися” на “виклик” історії терміном “перипетія” – “переміна ролей”. Тобто, за А. Дж. Тойнбі, переможець схильний здійснювати обожнення ефемерного “я” та за наступної нагоди “сушить весла”. Як наслідок – стає “жертвою помсти творчого дару”. Наприклад, Афіни доби Перікла виродилися в Афіни, нездатні осягнути Обявлення, яке їм приніс апостол Павло; огляд історії військових мистецтв засвідчує, що лише той, хто зумів ліпше скористатися з якогось нового винаходу, заспокоюється та дозволяє своїм ворогам випередити себе у наступній стадії розвитку військової техніки тощо.

Як на нас, проявом такого “заспокоєння” є намагання поєднати тенденції в україно- та російськомовних макрогрупах (общинах) громадян України за аналогією до того, як “об'єднює” частини острова Британія верховний суверен Сполученого Королівства: в Англії він належить до єпископальної церкви, а у Шотландії – до пресвітеріанської. Тобто наш пан Президент на Східній Україні говорить російською мовою та відновлює День Радянської Армії, а на Західній – розмовляє українською та шанує національні святощі: “… не може ж бути так, щоб їх пов'язувала єдина державна символіка !”; “… спроби привести всі регіони до спільного знаменника здатні, навпаки, розділити країну”; “… соборна Україна може будуватися тільки за принципом “єдність у різноманітності”…”; Зібрати Україну в кристал !”.

Але чи надовго вдасться витримувати такий паритет? Думається, що соціальне зубожіння та люмпенізація середнього соціального стану аж ніяк не сприяє тривалості такого проекту.

Також досвід російськомовної групи саме на Західній Україні, яка, як правило, органічно зуміла об'єднювати у собі (і через змішані шлюби, і через просто дружбу, співпрацю та сусідування) тенденції обох макрогруп України, на жаль, не стає досвідом для решти російськомовної частини громадян України (більшість з якої усвідомлює себе як “украинцев”, з наголосом на “а”), які почуваються без україномовної макрогрупи самодостатньо. Як вдало підмітила професор із Сімфірополя М. Новікова, відбувається затвердіння у “етнічні кланові кристали” – та чи інша макрогрупа громадян України “самоідентифікуються і самоідентифікуються”, переходить з кількості в якість, з демографії у “духографію” . Сприяють цьому також т.з. “місця історичної слави”, що сакралізуються, перетворюються у “теменоси”, де людина “входить у ландшафт як суб”єкт”. Для українців – це Софійський Собор, Золоті Ворота, Хортиця, Великий Луг, Карпати; для росіян – Севастополь, місця слави російської зброї, Донбас і той же Софійський Собор… Також слід пам’ятати застереження Вяч. Липинського, що “… коли почати грати на почуттях, на емоціях, на “національній вірі”, то на Україні переможе завжди “Союз русскаго народа”, а не “Союз українського народу”…” .

Певною мірою українська макрогрупа ще не “затверділа” у “етнічний кристал”, а перебуває у стані “розпорошеності”, “внутрішньої діаспори” (“Внутрішньої Монголії”). З причини наявності такої ситуації неможлива (на благо олігархів!) т.з. Народна Революція за Справедливість та Демократію: “… вольовий імпульс однієї національно-культурної складової блокується вольовим імпульсом іншої національно-культурної складової”. Неможливий інверсійний вибух, яким от був таран танками алжірських ветеранів – моджахідів воріт палацу першого президента Алжіру Ахмеда Бен Белли. Надія на свій власний аналог алжірського “покоління 1965 року”, проте, може виявитися оманою, як свого часу масова свідомість обманулася , коли поставила знак рівності між Піночетом та Марчуком (у Росії, відповідно, останнього замінив Лєбєдь), між Бен Гуріоном та “шабec-гоєм” Ющенком, між “Уоттергейтом” та “справою Гонгадзе”.

Можна навіть передбачити, що відбудеться те, що має місце у Канаді: постануть дві політичні нації, як відповідно існують англоканадці та франкоканадці ( окремі нації від англійців та французів), але також не єдина нація “канадці”, а “громадяни Канади” (чи вірніше – канадські піддані британської корони). Парадокс той, що в Україні можуть (а чи не вже існують ?) чотири нації: українці (= “англійці”), росіяни ( = “французи”), малороси ( = “англоканадці”), “”русоукраинцы” ( = “франкоканадці”).

Суто за Є. Маланюком:

…І замість цих скалічених Україн
Рослинами зростатимуть народи.


Або ( “З варягів”, 1926) :

… А люд – ні еліни, ні скити –
З цих візантійських україн…


Постає навіть візія П. Загребельного, що Україна – це “континент”, аналогічний Латинській Америці, але, на відміну від останнього, на ньому – не незалежні країни, а єдина унітарно-утилітарна “профа–нація”.

Україна, отже, йде шляхом Канади, а не Швейцарії, котра, як дивувався один з авторів націоналістичного концепту ХІХ ст. Е. Ренан, з її трьома мовами та двома релігіями – нація. Також можна говорити про єдину націю, яка складається з національностей (пор.: один радянський народ – сто національностей). Проте постає небезпека через те, що за націю буде взято не “українство”, а “російство” . Як зазначає філософ С. Грабовський, “… у 1996 році проявили себе, а 2000 – 2001 стали самоочевидними зовсім інші речі … - в переважно російськомовних регіонах потужно проявила себе фундаментальна відмінність між різними групами російськомовного ж населення (і навіть між регіонами)… Отож – три групи. Властиво українці, совєтські люди і креоли… політично креоли у теперішній час у переважній більшості – незалежники, аж до фанатизму, інколи з суто прагматичним ракурсм (як одесити…), але культурно вони завжди, без винятків, орієнтовані на Москву” . Не дивно, що Олена Мазур, секретар Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики, відверто заявляє: “… Я часто произношу слово “русский”. Русские – это люди, которые живут на русской земле. У нас более ста национальностей и все мы русские” . Відомий художник – традиціоналіст І. Глазунов не перестає стверджувати: “Той, хто любить Россію, той русскій”. Свого часу один із російських “класичних євразійців” П. Біціллі писав: “...ясно, что русская нация и пространственно, и духовно есть нечто неизмеримо более широкое и многообразное, нежели её єтнический субстрат – великорусская народность...”.

Якщо “рашизм” раніше був прерогативою лівих партій та популістів типу “Соціально-Ліберального Об'єднання” (СЛОн) В. Гриньова, то з появою “Русскаго блока”(О. Свистунов, голова партії “За Русь єдину”, І. Симоненко, партія “Русско-Украинский Союз”) ,”За Украину, Белоруссию , Россию!”(ЗУБР) (О.Чародєєв, член партії “Світло зі Сходу”) проблема переходить у значно іншу площину, претендуючи на духовне обслуговування теперішньої, ринково-буржуазної моделі цивілізації.

БЕЗ ГАРАНТІЇ

БЕЗ ГАРАНТІЇ НА ПОРЯТУНОК?

Йдучи за історіософом А.Дж. Тойнбі, постає наступна ситуація: якщо україномовні громадяни колишньої УРСР таки домоглися незалежної від Москви держави зі столицею в Києві, то тепер проблема полягає у тому, який “внутрішній пролетаріат” нової України – російськомовний вищезгаданого “Киевского круга” та іже з ним Русское Движение Украины (РДУ), а чи україномовний (що аж ніяк не є у своїй загальності “квадратним”, прямокутно-ординарним) – створить т.з. “церкву” “релігії вищого порядку”. Ця “церква”, за А. Дж. Тойнбі, являє собою щось ніби лялечку, через яку попередня цивілізація відроджується у наступній. Щось схоже на те, як після сорокарічного Виходу євреїв з Єгипту (Пасха) та життя у пустелі Синаю євреї отримали Закон (Сімхат Тора) від консорції “Мідний Змій”, що переміг у боротьбі з консорцією “Золотого Тільця”. Отже, яка цивілізація “відродиться” – “Російська імперія” чи “Україна-Русь” – залежить від того, чи спроможемося ми чи ні адекватно відповісти на “виклик “ історії – на теорію “Київ – це азіатський Рим”.

Постійний автор російської служби радіо “Свобода” О. Геніс у інтерв'ю журналові “Зоил” проголошує: “… У найближчому часі постане всесвітня російськомовна Імперія та російська мова, реально стаючи мовою міжнародного спілкування, стане мовою не російської, а російськомовної культури. Зовсім, як англійської, в котрій є такі явища, як наприклад, Нейбл з Тринідаду або Салман Рушді” . Теж саме декларує прохановець В. Бондаренко. Ідеолог “общєрускіх” націонал-республіканців М. Лисенко ще раніше писав: “ … якщо брати територію СРСР в цілому, то такого змішаного населення, що говорить російською, можливо, буде більше, ніж етнічно чистих росіян, українців та білорусів… Додам, що саме люди такого походження в Україні та Білорусії складають кістяк науково-технічної інтелігенції, службовців, кваліфікованого робітничого класу” . Ідеологів “ р а ш и з м у “ наснажує також аналогія з імперією Александра Македонського, що хоча й розпалася, але зародила “елліністичну цивілізацію” від Паміру та Інду до Сахари та Атлантичного океану: “… Еллінами, - цитує П. Струве Ісократа, - називаються скоріш ті, хто бере участь в нашій культурі, ніж ті, хто має спільне з нами походження”. На Конгресі Русскіх Общин в Москві (2001 р.) президент Росії Владімір Путін застосував поняття “соотєчєствєннікі”.

Щось аналогічне мало місце в колишніх французьких колоніях. Творець негритюду Л. Сенгор, попри свій лозунг “Асимільовувати (духовно – культурні надбання Європи), але не бути асимільованим!”, виступав апологетом цивілізації франсизму: “… франкофонія – це культура. Це спосіб мислення та дії: певна манера ставити проблеми та шукати їх вирішення. Це також духовна спільнота. Коротко кажучи, франкофонія - це, крім мови, французька цивілізація". Його іменем названа Міжнародна організація франкофонії.
Якщо російськомовна макрогрупа (община) будує свою теорію на “релігії вищого порядку” – російській мові (культурі), то українській макрогрупі те ж слід було б базуватися на “релігії вищого порядку”.

Але чи нею може стати українська мова? Могла б, якби у резерві був час та декілька майбутніх поколінь. Саме на це орієнтуються “відроджувальна” програма “невойовничого націоналізму” валлійців Уельсу та галісійців в Іспанії. Але у нас нема ні часу, ні надії на мудрих нащадків.

Бути носієм української “релігії вищого порядку” випадає тільки теперішньому, “розчарованому” (desenchantee) поколінню, що перейняло естафету від “(за-)битого” покоління 60-80-х рр. ХХ ст. (В. Стус, М. Литвин, А. Горська, О. Тихий, В. Марченко, В. Івасюк, Вяч. Чорновіл, Т. Мельничук, М. Руденко, О. Бердник, Ю. Лупиніс, В. Мороз, Г. Севрук, І. Дзюба, О. Заливаха, Є. Сверстюк, М. Яновський та інші).
Усвідомлюючи, що досі популярність у середовищі українців поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій) означає в і д с у т н і с т ь цієї “релігії вищого порядку”, що вона, за В. Блейком, лише її с у р о г а т, або, якщо хочете, нижча, “матріархальна” форма релігії (“поезія була материнською мовою людського роду”. – писав Г. Гердер), означаюча, що етнос залишився у полоні інфантилізму. Спроба І. Драча запровадити “Закон про українську поезію” є атакою з мотикою на колонізаторські мортири.
Мова, звісно, не йде про творення якоїсь нової релігії, як це намагалися зробити Ехнатон, Юліан Відступник, якобінці, О. Конт, більшовики, Л. Кібзаєв-Силенко чи Ю. Шилов.
Поляки в умовах гітлерівської окупації зробили своє “відкриття”: “…Для нас Польща була об'єктом цілого культу. Ми любили її більше, ніж звичайну країну, ми любили її як маму, королеву, діву”.

Французький імператор Наполеон Бонапарт лише в і д к р и в, що Франція – країна католицька, та вирушив у хрестовий похід до Єгипту, і отримав з рук Папи Римського корону імператора Карла Великого…

Так само ще раніше зробив “відкриття” у Х ст. Оттон, утворивши Священну Римську імперію германської нації, що проіснувала 900 років і загинула саме від зіткнення з наполеонівським “відкриттям”.


Петро І, згідно з російським мислителем П. Чаадаєвим, “відкрив” саму Росію так, як відкрив Америку Колумб, і заселив Росію так, як заселяли Америку пуритани .
Англійські “отці-пілігрими” на теренах Нової Англії (Північна Америка) заклали свій проект, оснований на “відкритті” Реформацією чистих християнських цінностей (“пуританство”) у противагу католицькому авторитаризмові та англіканській непослідовності. З часом “проект” був “зкоректований” младомасонськими “отцями – засновниками” США та вистояв у протистоянні через століття зі ще одним “відкриттям” – мормона Джозефа Сміта – молодшого (зареєстрованого кандидата у президенти США), за яким американці – духовні спадкоємці “отців-пілігримів” не з Англії, а з … Єгипту (“втрачені коліна Ізраїлеві”).

У 20-х рр. ХХ ст. “біла” російська еміграція “раптом відкрила” свою приналежність до цивілізації Чингизідів (т.з. “євразійство”), що продовжує життя у концепціях сучасних “неоєвразійців” (Л. Гумільов, О. Дугін, О. Асов, А. Фоменко, В. Щербаков та інші).

Тепер російські соціал-шовіністи пропонують всім “общєрускім” “відкрити” схожість з вчинком у минулому: “… Як легендарний руський князь Володимир Святий, який обрав нову релігію для свого народу, росіянам теж необхідно зробити принциповий вибір… Мова йде про три реально можливі концепції. Або ним стане лібералізм, породжений протестантсько-католицьким Заходом, що виріс на грунті, розпушеному еллінізмом. Або доведеться повернутися до … комунізму, що є європейською в своїй основі формою заперечення лібералізму. Або , зрештою, росіянам слід вступити в галузь принципово незвіданого ними ще (?! – О.Г.) духовного поля – російського націоналізму. Перенесений у галузь вихованння та освіти, він набуває форму, котру ми пропонуємо називати р у с и з м о м” . Проте, як на нас, більш вірним був би термін “р а ш и з м “.
В плані типології паралеллю “общєрускості” (а в дійсності – все тої ж “совєтськості”) є теорія “лузо-тропікалізму”, за якою Бразилія та різні заморські території зазнали з боку Португалії (Лузитанії) “олузитанення”, внаслідок чого постало своєрідне культурно-етнічне співтовариство, якесь “священне братство” поневолювачів та поневолених. Відповідно, закликалося порятувати “лузо-тропічну” культуру колоніальної Анголи від “агресії” африканців.

На часі здобуття перемоги над апартхейдом (апартеїдом) Африканський Національний Конгрес (АНК) через свого речника, Нобелівського лауреата та архієпископа Десмонда Туту запропонував відкриття (“африканський ренесанс”) : Африка – це “нація райдуги” (rainbow nation), тобто різних барв “духовно – культурного” спектру. Щось аналогічне до того, як “нація ісламу” – це мусульманські народи, які почули голос Єдиного Бога (Аллаха) через Священний Коран, а їх “багатоколірність” – відповіді на Його поклик.

Так, Україна “зкреолізована” Імперією, а отже, відкрита для нових “проектів”. Як от еллінізований імперією Александра Македонського та одного з його діадохів Селевка весь Іранський світ (Персія та вся Середня Азія і Азербайджан – Атропатена) свого часу прийняв як одкровення імперський арабський “проект” – вчення Мухаммада про Традицію.
Наприклад, француз Ж. Ніва у доповіді “Народження та смерть національних міфів” зазначає, що Україні є що “відкривати”: “… Україна являє собою виключно цікавий випадок:… середньовічний міф зі скіфськими курганами або древній Київ… вона має також міф про вільну Козацьку республіку ХУІІ століття, вона має міфічну роль запроваджувача схоластики в Росії через Києво-Могилянську Академію, вона має свою частку всіх міфів Російської імперії…, вона має свій романтизм національного відродження…, мистецьку спадковість…, вона має Мазепу та Скоропадського: стільки тем,… поміж яких національна міфічна ідея може робити вибір” .

Те, що, начебто, українцям не слід щось “відкривати”, що наш шлях – це однозначно Захід , проте, не порятує, а призведе до того , що Україна, не даючи “відзив” на “виклик” “неоєвразійського” проекту “Київ – азіатський Рим”, буде поглинута ним, мов біблійний Йона. Без гарантії на порятунок.

УКРАЇНА - РЕЛІГІЯ МОГИЛ

Архіпресвітер УАПЦ в США С. Кіндзерявий-Пастухів пропонує своє “відкриття”: “…Я переконаний, що ми не Русь. Дуже не Русь… Історична Київська Держава … тільки ілюструє нашу випадкову приналежність до РУСІ… Були часи, коли ми, можливо, якось мусили зватися Руссю. Але врешті прийшов час, коли ми … повинні стати собою, Українцями, древнім народом, що над Дніпром. І неважно, як ми себе звали тисячоліття тому”.

Цікаво, що пересічний Захід стосовно до України зробив своє “відкриття”: 5 липня 2001 року у Києві, на міжнародному симпозіумі “Світ у ХХІ столітті: Співпраця, партнерство, діалог”, організованому Верховним Командуванням ОЗС НАТО в Атлантиці, Генеральний секретар НАТО лорд Джордж Робертсон у своїй промові з гіркотою зауважив : “…На світанку мореплавства на картах часто … картографи … зазначали : “Там – чудовиська”. В сенсі наявності Бабиного Яру, Чорнобильської зони та різуна Солтиса – дійсно так.

Інші “доброзичливці” (С. Дамберг, М. Рабжаєва) пропонують нам “відкрити”, що Україна – це країна “релігії могил”. А саме: святковий коровай з сіллю і на вишитому рушникові, начебто, символізує курган (могилу) з білою хаткою на ньому. Тобто ментальність українців – “некрофільська” (з усіма, за Е. Фроммом, наслідками).

Нехай і так: “…Є у нас могили кимерійські, скитські та сарматські… Збереглися ще могили козацькі, гайдамацькі та навіть могили стародавніх русичів…, оповиті легендами…; оспівані народом… А гробовиська розстріляних у 1937 році! А знаємо вже про Биківню під Києвом,… Рутченківське поле в Донецьку… Україна – це велика й бездоннна могила. І нема в ній ні початку, ні кінця…” . Але при цьому слід згадати слова іспанського генія М. де Унамуно-і-Хуго : “… Вперед ! Куди веде вас ваша зоря ? Вона відповість: в могилу ! – Але що нам робити, доки не закінчився шлях? – Що? Боротися! – Боротися? А як? – Як? Ви стикаєтеся з брехуном? Вигукніть йому в обличчя: брехня ! І – вперед ! Ви бачите дурня, котрого уважно слухає натовп, розкривши рота? Вигукніть їм: дурні ! І – вперед ! Завжди вперед!”.

У науковому сенсі, на думку британського біохіміка Р. Шелдрейка, поведінка будь-яких організмів визначається “морфогенетичними полями”, сутність котрих сьогодні ще не може бути пояснена фізикою. Ці поля створюються формою і поведінкою організмів того ж виду, котрі жили в минулому, через посередництво прямого зв'язку через простір і час – явище “морфічного резонансу”. Французький історіософ-антиреволюціонер кінця ХУІІІ-початку ХІХ ст. М. Баланш гордився тим кельтським спадком, що “Франція – це релігія могил !”, могили попередників освячують землю країни.

До речі, тільки у кельтів існує поняття “Святої Ірландії”, “Святої Франції”, і М. Баланш вважав це проявом кельтської “палінгенезійної” – “перенародження” – ментальності французів. Саме кельтським спадком слід розглядати поняття “Свята Русь”, де на ірландській мові rus означає “поле” (пор. з назвою слов'янського племені полян “русами”, та тим, що володар андекавів , тобто антів-києвлян, на ім’я Кай , тобто Кий, згадується за столом бритського короля Артура в “Історії бритів”, сидячи поруч з королем рутенів Хальдином, тобто Галичем).

Також ідеолог консерватизму Ж. де Местр визначав, що істинне знання (мудрість) полягає в осягненні та спілкуванні з la terre et les morts (землею та мертвими) – тим великим та незмінним рухом, котрий набувається завдяки зв’язкові між мертвими, живими та ще ненародженими та тією землею, на котрій вони живуть. Р.-М. Рільке писав у “Дуїнських елегіях”:

…Ищем тайн, ибо скорбь в сочетании с ними
Помогает расти. Как тут быть нам без мертвых?..

МИРУ - МИФ!

Бачимо показний жах на обличчях наших націонал-патріотів, коли вони чують слова “міф”, “містерія”, “імперія”…

Так, ми пропонуємо міф. Створивши малоросам міф – “розраду” про Україну, Тарас Шевченко визволив їх від пресингу російської імперії, від стану “рабів отих німих”. Цей міф-заповіт (на краю могили !), як говорив Дмитро Донцов, дав силу мільйонам українців “за правду стать” протягом усього ХХ століття. Українська дослідниця Г. Чумаченко констатує : “… Створюючи свої культурні міфи, суспільство інстинктивно використовує архитипові моделі зцілення. Причому алгоритми зцілення будуються за національно-історичними рецептами та “апробовуються” в індивідуальній творчості, стаючи надбанням культури вцілому…Згадаймо, яку ритуалізовану функцію відігравали в українському селянському середовищі сліпі бандуристи та кобзарі… Шевченко, зрозумівши це, поєднав образ поета-пророка та кобзаря, індивідуально-творчу та колективно-фольклорну стихії”. Шевченко по суті реанімував міфологему “плебейського варіанту рицарського ордену”. Тобто аналог іудейського саббатіанства (“нації в народі”) замість того, щоб реанімувати український аналог іудейського хасидизму (“нації в нації”), яким є “сковородиніанство” (частково Гр. Сковороду тепер беруть “на щит” реріхіанці та силенкіяни).

До гетьмана Брюховецького козацька шляхта жила міфом Сарматії. Чорна Рада зреалізувала інший міф – Малоросії. Що зреалізовує тепер нам Верховна Рада ? За І. Каганцем, “…сучасна Україна – це перестиглий плід, який швидко гниє і неприємно смердить(пор. з твердженням Ф. Енгельса, що народ в Німеччині становив собою “... одну відразливу гниючу і що розкладається масу”, “... весь народ був проникнутий низьким, раболіпським, жалюгідним торгашеським духом” , - О.Г.). Водночас з цієї мертвячини інтенсивно проростає здоровий паросток нового життя” . Ситуація виявляється схожою з описаною як Гегелем (“народ (Pobel) – родючий грунт, з котрого і завдяки існуванню котрого виникають (bedingt sind) індивіди, як квіти і могутні дерева виростають на своїй власній рідній землі” ) , так і у вірші Рабіндранатом Тагором:

В нетерпеньи цветок озирается: “Где же мой плод?

О когда же ко мне настоящая зрелость придет?”

Шепчет плод: “Не терзайся напрасной тревогой своею,

Я внутри у тебя, лишь когда ты увянешь, созрею !

5.

Так, міф, - говорив Е. Юнгер, - це те, що розповідає батько, який повернувся з війни . Саме цим шляхом творення своєї реальності йдуть балканські народи, наслідуючи в цьому саме Захід: “…Відмінність західних країн в тому, що їхні гайдамаки взяли владу. Американського Гонту звали Джордж Вашингтон, а Залізняка – Томас Джефферсон” . Зрештою, після деякої нерішучості Росія в 1994 р. танками у Чечні вступила на цей же тракт…

Але є ще й інша можливість: “… Пробудити міф здатне мистецтво” . Воно спроможне створити альтернативну реальність. Як от поезія “Празької школи”, “Танку”, донцовський “Вісник” та “діточий” “Дзвіночок” створили для молодого покоління західних українців ту реальність, яка змобілізувала їх до лав УПА…”Створити прекрасний твір мистецтва і стати прекрасним самому – одне і те ж”, - говорив Юкіо Місіма, який втілював цей принцип у життя. Наділений слабким здоров'ям, у зрілому віці почав займатися культуризмом, карате, фехтуванням на мечах, створив організацію “Спільність Щита” тощо.

“…Нова міфологія, - визнає Ю. Габермас, - повинна відновити втрачену солідарність”, бо нація, за Е. Ренаном, це і є “велика солідарність”, базована на почутті жертвоприношення, котрі вже були та ще будуть принесені. Вона передбачає минуле, але міститься у теперішньому та в чітко вираженому бажанні продовжувати життя спільно. Тепер український письменник-“постмодерніст” Ю. Андрухович створив “…унікальний літературний міф про Україну як країну хаосу, свободи, “океану чуття”, батьківщину бароко і органічного (а не придуманого французами! (? – О.Г.)) постмодернізму” . А поняття хаосу пов’язане тут з людиновимірністю світу, тож не дивно, що виникає героїчна міфологія: герой – лицар (Визволитель Панни, тобто архетип “Персей”) “вносить” п е в н и й порядок (тоталітарність, “жорстоку” або “лагідну”). Саме так започатковується будь-яка т р а д и ц і я.

Може, альтернативою запропонувати “Київ – європейська Троя” (справжня Троя була в Малій Азії)? Навіть укладено Валерієм Шевчуком (“Мислене древо”) компендіум середньовічних українських “бароккових” тверджень, що “Київ – це Троя”. Відгук про що зустрічаємо у творчості Великого Кобзаря:

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко було, а згадаєм –

Так було і в Трої.

Так і буде.

До того ж, як стверджує Ю. Вассиян, “….троянський кінь московського більшовизму … в'їхав на українських плечах у мури святого міста” .

Нам заперечать: у Трої лишень одна доля – дочекатися свого Г. Шлімана та стати археологічним заповідником.

Так, Київ, Україна – це Троя. Але, як вдало підмітив “швармер” Олесь Бузина якось у програмі “Телеманія”, це Троя засновників Римської імперії – Енея, Низа та Евріала (а не розслабленого “просвітянського” Пріама та “нового” троянця Паріса). Про це щонайперше говорив Іван Котляревський своєю “Енеїдою” (яку, до речі, взяв до своєї бібліотеки на острів святої Єлени Наполеон). Іван Котляревський пішов шляхом іспанського “гонгориста” С.Х. Поло де Медіна, який прославився бурлескним перелицювання античних сюжетів, наснажуючи цим християн Реконкісти на боротьбу з “муринцями”.

Отже, візія наступна: з Трої-Києва заснували Рим-Москву, а вже з Риму – нову Візантию (на землях старої Трої – Києва). Але це було б вигідним і для апологетів концепції “Азіатського Риму” (з поправкою, що Візантия – це Москва, Рим – Київ, а Троя – дунайська батьківщина слов’ян).

Як на нас, то рятівною була б інша візія: втеча Енея з Трої – це здійснення обряду “священної весни” (VER SACRUM) на честь богині Афродіти Уранії: з етносу виділялися юнаки, які на правах окремого етносу (клану) вирушали на колонізацію нових земель. Так, за Геродотом, скіфи виокремили (“у-краяли” !) зі свого середовища молодих скіфів, які у плавнях Меотиди (Озівського моря) знайшли плем'я амазонок та у шлюбі з ними створили новий народ – сарматів, славою та походженням від яких гордився у своїх універсалах самодержець Русі, генеральний капітан християнської міліції Запоріжжя Зеновій (Богдан) Хмельницький. Сарматські вершники (алани) дійшли до крайнього Заходу, переправилися в Ірдандію (“племена богині Дану”) та зупинилися перед пісками Мавританії. Вони стали родоначальниками європейського рицарства з його культом Граалю, якому прислуговували діви-войовниці.

Але це ще не все ! Йордан у своїх “Діяннях готів” оповідає, що готи вигнали зі свого середовища войовничих жінок – відьом і ті у болотах Меотиди від “злих духів” породили народ гуннів, що принесли у Європу на своїх знаменах знак бога Неба – хрест. А гуннів та сарматів (алан, роксолан) здавна ототожнювали. Отже, ті ж таки “амазонки” – з племен прийшлих в українські степи готів (принаймні, саме так їх розглядає середньовічна традиція).

Україна повинна усвідомити себе (і цим об'єднати всі свої чотири “нації”, про які гоаворилося нами на початку) такою собі к о н с о р ц і є ю “священної весни”, що унезалежнилася (чи від колишнього СРСР, чи від кравчуцько-кучмівської України) для зустрічі з майбутніми матерями Нової Сарматської імперії:





… Душе моя ! Тікай на корабель !

Пливи туди, де серед білих скель,

Струнка, мов промінь, чиста Навсікая

(М. Зеров)

… І виросте залізним дубом Рим

З міцного лона Скитської Еллади

( Є. Маланюк).

Скитська Еллада, Україна була спершу ідеальною Аркадією (ХУІІІ ст.), Фесалією (до середини ХІХ ст.), “Дорідою духу” (за Б. Вишеславцевим).

Тепер вона - А к р о п о л ь (“поліс” – “місто”, “держава”, “територія”; “акро” - не тільки “верхній”, але й “крайній”), а її богиня – Афіна Демократія , тобто “співучасть народу у своїй власній долі” (А. Мюллер ван дер Брук).

Для євреїв така співучасть – це співучасть з трансцендентними силами: “Ізраїль” у перекладі означає “З Богом !”.

Для американців – це співучасть один з одним у політичному та правовому полі, внаслідок чого кожен громадянин має можливість захистити свої права, аж до створення воєнізованих формувань (міліції) для боротьби з власноюдержавою .

А для нас ?

Кажуть, що слід йти на імітативну співучасть з бюрократично-державним апаратом (“партією влади”, “Системою”). Під гаслом “Лідер та Захист !”, шаманським камланням “Лишь бы не было войны !..”.

Англійський філософ А.Н. Уайтхед констатував: “… Демократичне суспільство не досягне успіху доти, доки загальна освіта не дасть людям філософського світогляду”. Іншими словами, доки не постане т.зв. “аристократія духу”, “аристократична демократія”, мета якої – з людської маси зорганізувати та структурувати н а ц і ю.


"Нові праві" називають Традицію "інтегральною" або "премордіальною". Тобто "відпочатковою".

Її неможливо досягнути самому шляхом якихось студій (як це роблять каббалісти) чи вправ (що практикують йоги та крішнаїти). У неї посвячують, ініціюють. Премордіальна традиція ставить завдання досягнення єдності з оточуючим світом, досягнення цілісного буття як нерозчленованості свідомості, відчуття і волі.

Але не слід плутати представників руху Традиції з якимись езотеричними сектами, теософами, "новими тамплієрами" чи масонами. Позиція всіх цих груп - це лише якісь тьмяні відбитки тіней, "недопосвячення", розрізнені та несуттєві елементи істинної Традиції.

Якщо Каббала настоює на тому, що все, що людина пізнає про себе і світ, вона пізнає сама і в собі, "езотерично", на відміну від оточуючих її людей, то премордіальна Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через містичну інтуїцію як одкровення Абсолюта.

Будь-які намагання самостійно, з власної волі, осягнути приховані знання про духовний світ, який трансцендентний нашому матеріальному світові, недоступний нашим відчуттям, прагнення свавільно досягнути через містичний екстаз злиття з трансцендентним буттям, не більше, ніж спокуса будування Вавілонської башти для зведення небес на землю. Однією з таких революцій духу проти тенденцій будівництва "вавілонської вежі" був, наприклад, іслам. Його послідовники вважають, що продовжують ту революцію, яку 4300 років тому назад здійснив Авраам (мусульмани називають його Ібрагім). Він виступив за повне заперечення залежності людини від сил природи, від яких-небудь ідолів, від космічних енергій, від будь-яких "вищих розумів" - всього того, що так популярне у сучасну епоху, яку дехто визначає як неоязичницьку, відродження язичництва. Тобто, як констатує відомий філософ-традиціоналіст Гейдар Джемаль, те, що сьогодні називається прогресивним, модерністським західним суспільством, насправді є відновленням язичницької свідомості часів Римської імперії, Єгипту та Вавілону.


(Виніс з коментів
http://goutsoullac.livejournal.com/202266.html?view=180250#t180250 )

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner