?

Log in

No account? Create an account

December 14th, 2006

Візантійську традицію печер-скитів на Русь принесли носії салтово-маяцької культури християни-алани (яси, ози, осетини) та булгари, про що є археологічні свідчення (своєрідні північнокавказького типу могили та інвентар сирійського та єгипетського типу у них) в середині Х ст. Зокрема, їм належить багато печерних комплексів Подоння (серед цікавих – Маяцьке поселення з печерами Великих Див та Свято-Троїцький скит біля с. Холок Новооскольського р-ну Білгородщини, храм Калачіївської печери та шестистовпні підземні храми у Великих та Малих Дивах).

Про наявність в Києві осетинських емігрантів-християн говорить константинопольський патріарх Фотій у своєму "Окружному післанні" 867 р. Як відомо, в той час в Києві княжила покровителька християн свята рівноапостольна Ольга (Олена). Переселенці-алани втекли на Чернігівщину, рятуючи віру, коли хазарські Ашини змусили Аланію в 932 р. зректися православ’я, і заснували в Чернігові Ільїнський печерний монастир, де розташоване найдревніше християнське кладовище при печерному храмі (надземна Ільїнська церква була збудована лише в 1072 р.). Саме навпроти печер, в притоці Десни (озеро Прикал) у Святій Рощі 30 серпня 992 р., на відстані в 3 км від поселення, а не біля стін древнього міста, відбувалося хрещення всіх чернігівців. Сюди ж в Ільїнський печерний монастир з Чернігівського Єлецького Успенського монастиря Богородиці перебрався протостратор (засновник) всього руського чернецтва преп. Антоній Печерський, тут був прийняв постриг Феоктист-Ілля, який пізніше став архімандритом Києво-Печерської лаври (на 1106 р.), а потім архієреєм в Чернігові (1106 –
1123 рр.). Саме в печерному кімітирії ("костниці") Антонієвих печер в Ільїнській церкві в Чернігові виявлені фрагменти згаданої вище евлогії ("ампули"), що свідчить про паломництво у Святу землю одного з монахів Ільїнського печерного монастиря (можливо, самого ігумена Даниїла, автора відомого "Хожденія", де описуються головним чином 32 печерні святині Ієрусалиму та Святої землі, порівнюючи, наприклад, р. Іордан з р. Снов біля Чернігова) . Принесена евлогія-"ампула" зі святим єлеєм дісталася у спадок ігумену Іову. Цікаво, що саме ігуменським вважається знайдений на площадці тераси перед входом у келію Іова (над якою і написано ім’я власника, потім перетворена в "костницю") срібний перстень з тризубом на щитку (тобто ознака т.зв. "княжого ігумена"). Аналогічний золотий перстень було знайдено в резиденції архімандрита або вікарного єпископа сусіднього Єлецького монастиря.

.

КИЇВ-ШАМБАТ

У Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії ("саума'а"; пор.: слов. "чертог" — "келія монаха" < тюрк. kartak / gardah < перс. gardak "кімната"; пор.: і.-є. *kai-ur-t «печера», «яма» (лат. cavea, гр. kaiata, д.-інд. kevata та ін.) - туркм. govak «печера», тур. kovuk «дупло», «нора», чув. xăvăl «дупло») з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.) , який в 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам. Думається, що до цього часу слід відносити проникнення в слов’янську мову слів "мудрець" (< араб. "мударріс"-"тлумач"), "жупан" (< араб. "субхан"-"хранитель/охоронець"), "мамай" (< араб. "імам"), "кацап" (< араб. "кассаб"-"м’ясник"), "могила" (< араб. "махалла"-"поселення"), "фата" (< араб. "фута"-"наголовна пов’язка"), "обід (як добра їжа)" (< араб. "абід"-"благочестивий"), „дира”/могила Діра (< араб. „діара” – „монастир”).

Походив він з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі. Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани") . Під час протистояння Хазарії та Чорної Булгарії Київ під проводом начальника залоги варяга Жир-Аса (Діра давньо-руських літописів) повстав. Для переговорів із новою державою від булгар і прибув Мікаїль, друг дитинства Жир-Аса, який улагодив справи на користь обом народам і залишився в Києві в якості посла, одночасно будучи муллою головної київської мечеті "Ель-Бейда". Але в 863 р. співволодар Жир-Аса християнин Аскольд (Феофан згадує послів царя герміхіонів Аскіла в 563 р.; з VIII ст. відомий народ "аскл/ашкал/есгель", споріднений з булгарами і межуючий з мадярами; зрештою, згадується цар Аскал, який підпорядковувався царю волжських булгар Алмушу, а останнє ім'я аналогічне імені угорського вождя, батька Арпада) влаштував погром мусульман, внаслідок чого мулла Микаїль змушений був усамітнитися у скиті-ханака батька. У 870 р. Мікаїля київський володар обміняв на варязьких бранців і надалі мулла був секретарем ряду булгарських ханів, ведучи активну просвітницьку (перевів булгарські письмена "куніг" на арабську мову, відкрив сотні мечетей та медресе) та географічну діяльність. У 900 р. він вирушив в місіонерську подорож на Урал, але втонув під час бурі на ріці Нукрат-Ідель ("Срібна річка"; Агідель, тепер — ріка Кама) біля аулу Шам-Чачак, неподалік міста Яр Чалли (тепер — Набережні Човни). Язичники виловили його тіло з ріки і повісили його на дереві (пор. з тим як пізніше русичі розправлялися тут же з місцевими волхвами; пор. тюрксько-маніхейським звичаєм обмотувати труп шнурами, підвішувати на дерево і залишати так гнити ). Син Мікаїля Абдаллах Ібн-Башту поховав батька у заснованому ним мусульманському скиті Дебер на ріці Свіяга. Син поета, якого тричі згадує у своєму творі відомий арабський мандрівник того часу Ібн Фадлан, стає начальником канцелярії хана Волзької Булгарії і в 931 р. створює власний дастан "Кисекбаш кітабі", підписаний псевдонімом Тебірзі. Життєпис поета та історія створення епосу викладені у зведенні булгарських літописів "Джагфар таріха", складеній Бахші Іманом в 1680 р. за наказом Сеїда Джагфара, і в ХІХ ст. сам літопис опинився завдяки булгарським емігрантам у казахському місті Петропавловську, де був відкритий вченими.

Саме в Київському печерному скиті-ханака у 865 р. Мікаель Шамсі Башту і написав дастан "Шанкизи", в основу якого поклав легенди тюрків, іранців, угрів та слов'ян. Зокрема тут розповідалося як син алпа Бояна (сина Сонця і Місяця, який втік від батьків і став правителем племені Імен-"Дубів"; пор.Уральські гори як "Імеонські" у візантійських хроніках та з іменем кагана авар Баяна) Іджик, володар хонів (гуннів), був народжений богинею-рибою Бойгал (звернімо увагу на образ риби-праматері династії!), через що булгарки любили прикрашати себе срібними монетами (танка), символізуючими її луску, як нащадки Іджика кочували берегами ріки Кубан (Хуанхе), а потім відійшли у Сакланські (Сако-Аланські) степи Сули (Дунаю), Кашану (Молдови), Бурі-Чаю (Дніпра), Нукрату (Сіверського Дінця), Ширу (Дону) та Ітилю (Волги). Героями булгар виступають друзі-ельбіри Ата, або Аудан-Дуло (тобто історичний Атілла з роду Дуло та Автанділ з поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі"), Арбугу (Тарвіля) і Шамси Тат-Ірана (Татра). Злий дух підземного світу Албастий викрадає наречену Аудан-Дуло Боз-Бі, доньку бека Шан-Албана Риштава, а інший демон — однорогий Аджаха — наречену Арбуги Танбіт. Друзі рятують спочатку Танбіт, а потім і Боз-Бі. Водночас герої перемагають у різних підземеллях та печерах полчища нечистих духів-йорегів (чуваш. "святих", тюрк. iduq, варяз. helgi "святий; Олег"). Щасливі переможці поселяються в місцевості Атіль ("Кінська стоянка") на ріці Ітиль (Ідель), де засновують царство Булгар (відома готському історику Йордану як Athaul, мешканці якої платили данину готському імператору Германаріху, надалі — це історичний Ітиль, столиця Хазарського каганату). Нащадок героя Атілли з роду Дуло по-матері хан Курбат (Кубрат, Кубар), син Аскала (за хронікою Менандра Протиктора, Аскел — тюркютський хан, який надіслав у 563 р. посольство у Візантію), дає у володіння своєму молодшому братові Шамбату гори Куянтау ("Заяча гора"), де в 631 р. будують фортецю Башту, яку потім назвали Шамбат (натяк на назву Києва у Константина Багрянородного як "Самбатас" — "Пристань для човнів"; існує версія на угорське слово Szombathely, де hely означає "місце" і означає саме "Угорське урочище", куди прибув князь Олег Віщий і де похований Аскольд і де перед цим був західний форпост іудейської Хазарії, представлений салтово-маяцькою археологічною культурою (пор. топоніми Каховка та Одеса з іврит. "ках хов” — „візьми мито” і „адаса” – „вереск (степова рослина)”), а сам васальний від Хазарії "Руський каганат" з ймовірною столицею в Києві (у Ібн-Фадлана цар Аскал був васалом Булгарії, у свою чергу васала Хазарії ; пор. з іврит. „ке ав” – „як батько”, що могло бути іудейським переосмисленням місцевого топоніму) вдійсності охоплював ареал волинцевської археологічної культури, обіймаючи Лівобережжя Дніпра та межиріччя Дніпра і Дону (і навіть досягали басейну Оки: пор. топоніми Москва, Муром, Ростов, Самара, Сімбірск та іврит. „мас кева” – „податок/мито”, „мером” — „з висот”, „рош тов” — „добра голова”, „шаморім” — „самаряни (жителі Самари)”, „сім біра” — „пивоварня”); гіпотеза І. Хайнмана пов'язує термін Самбатас з позначенням у руських билинах Дніпра як Ізрай-ріки та Сафат-ріки, тобто ріки Іосафата, яка протікає, згідно з переказами Агади, по землі, де живуть втрачені десять колін Ізраїля і одночасно контамінується з долиною Йосафата руських апокрифічних передань, де, начебто, за Книгою Іоїля, повинен відбутися суд над народами; як на нас, то термін Самбат/Йосафат може бути перетлумаченням вже забутого Шамбат).

Царство Шамбата стало називатися Дулоба (натяк на дулібів-волинян; пор. з іншими назвами племен булгар і слов'ян — ердимчі/радимичі, себерчі/сіверяни, бугильчі/бужани, барини/берендеї, агачіри/"акацири", ульчії/уличі, табірчі/тиверці тощо), а булгари Шамбата почали іменуватися "відтяті", "украяні" — "киї" (koy < kid-; як переосмислення слова "куян", kuyan < kodan), через що і прифортечний град Шамбата, який заселили тюркські ульчиї ("крикуни") та "сакланське" (тобто сако-аланське) плем'я русів, став називатися Київ (від Kiyi Ev "низовина, берег річки + місце поселення", пор. з хазар. Карч-Ев > Керчів > Керч). Сам Шамбат зазнав гніву від верховного володаря булгар Кубрата за те, що пішовши в похід на фарангів (франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку. Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх, відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські запозичення, виявленні щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпоседнього нащадка давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком: чув. cetre “тремтіти” - нім. zittern “тремтіти”, чув. atar “видра” - д.-герм. *utra, нім. Otter “видра”, чув. apat “їжа” - д.-анг. ofett, нім. Obst “овоч”, чув. armuti “полин” - нім. Wermut “полин”, чув. jekel “жолудь” - д.-герм. *aikel, нім. Eichel “жолудь”, чув. kert “зграя” - д.-герм. *herdo, нім. Herde, анг. herd, шв. hjord “череда, отара”, чув. karta “паркан” - д.-герм. *gatdon, нім. Garten, анг. garden “сад”, чув. makan’ “мак” - нім. Mohn “мак” (давня форма *m?hon), чув. pecen “осот” - нім. Vesen “полба”, чув. palt “швидко” - д.-герм. *bal?a, “сміливий”, нім. bald “скоро”, чув. pultaran “борщівник” - нім.

Baldrian “валеріана”. Латинська назва рослини Valeriana, зовні подібної до борщівника очевидно змінена з огляду на лат. valere “бути сильним”. Німецькому слову фонетично ліпше відповідає тур. baldiran “борщівник”. Назва цих рослин тюркського походження, бо подібні слова є ще балкарській, татарській, казахській та алтайській мовах. Коли і в яку з індоєвропейських мов сталося перше запозичення, не можна встановити", чув. tu “робити” - нім. tun, анг. do, гол. doen “робити”, чув. vak “ополонка” - д.-герм. *wakwo, нім. Wake, анг. wake, шв. vak “ополонка”, чув. xaltara “мерзнути” - д.-герм. *kalda, нім. kalt, анг. cold “холодний”, чув. xatar “бадьорий, веселий” - д.-анг. hador, нім. heiter “бадьорий, веселий”, чув. xitren “гарно” - д.-анг. cytren “гарний”, чув. xute “захист” - д.-герм. *hoda, нім. Hut, анг. hood, hat, шв. hatt “захист”, чув. ytla “зайвий” - зах.-герм. *idla “нікчемний, порожній”, нім. eitel, анг. idle, гол. ijdel .

Потім з неясної причини Дагоберт наказав їх вирізати, чим накликав на себе і свій рід прокляття великих шаманів Євразійського степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов'яни і язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.
На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам'яна Голова (Таш-Баш, тобто натяк на слов'янського Дажьбога), увінчаного великою кам'яною чашею (!) і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші ("ташаяки") з написаними угодами, зобов'язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод, хоробрий кінь богатиря Ату (Атілли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає з переказами про "смерть від коня" руського князя Олега та варязького конунга Одда).

Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства Дулоба став Хорисдан (тепер — Коростень, місце поклоніння алпу худоби Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата Аспарух (Ісперіх мешкаючий у Буруджан-Батавилі ("Ставка", тепер — Путивль) протистояли проти булгар-утигурів старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню Хурса-Хорсу) (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело — написаний у 1226-1249 рр. літопис "Газі-Барадж Таріхи"). З цього скористалися інші алтайські етноси — хазари та печеніги, об'єднані династією Ашинів ("Вовків"; родове знамено — золота голова вовка на блакитному полотнищі), для яких булгари були "поганими псами" ("кутригури"). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата — на Балкани і заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів'я Волги, де спільно з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу — Волзьку Булгарію (тепер — Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя Дніпра , а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування балкарців (їхня самоназва "таулу" — "горці", можливо, ідентична назві царського роду Дуло, до якого належав Атілла), карачаївців та кумиків. В 737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли Джильки на ім'я Угер Лачині став князем Києва і відомий як "Ігор Рюрикович", а родовий знак "балтавар" став знаком династії і відомий як "тризуб". Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша Арбат (Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським племенем; від євр. hwr "городяни", відмінні від селян-"хазерів", євр. haser "селище", самоназва ж була однокорінна з узбец. "хашар" — "допомога, спілка, толока") переселюється у Паннонію, де виникає Угорщина (сином верховного вождя каварів Шаба і невідомої на ім’я дочки короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044 рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.

ГРААЛЬ

Латинський запис гластонберійської легенди про Йосифа Арімафейського називався “De Gradalis” (“Поступове сходження”; хоча про чашу Грааль там не згадується), що дало деяким дослідникам невірно вважати, що назва Грааль походить через латинську форму gradalis від грецького crater, cratalis “посудина”, “чаша”, “Чаша (знак зодіаку)”. Проте також по-грецьки слово crather означає “сила”, “влада”, “царська влада”.
Внучкою нащадка Йосифа Пелама (у Ешенбаха — Анфортас, латин. "біля випадку"), сина Лабора (кельт. labara “та, котра говорить”; і дочкою Пелеса – Багатого Рибалки, він же валлійський Пуйла, володар потойбічного Аннона чи Аннуна), страждаючого від незаживаючої рани в бедрі, завданої Баліном (за Ешенбахом, як покара за гріховну любов до Оргелюзи; пор. з раною короля готів Германаріха, завданою братами королеви росомонів Сванхільди-"Лебеді Битв"), “Вульгата” називає чарівну Елейну, яка від Ланселота Озерного, сина короля Бана Озерного, народила звитяжного рицаря Галахада (< бібл. Гілеад; пор.: Numquid resina non est in Galaad — “Хіба вже нема бальзаму в Гілеаді?”, Ієремії, 8:22).

В. Смірнов вважає, що Галахад (Галаад, євр. «Пагорб свідоцтва», «скелястий», поставлений праотцем Іаковом на місці явлення йому уві сні сходин на небеса) є символом ветхозавітного прихованого месії – царя Ізраїлю, нащадка Давида: “...Вважається, що Месія Ізраїлю народжений вже в часі зруйнування Храму (і тексти про Грааль “прив’язують” народження героя саме до цього моменту історії, до 70 р. від Р.Х.), але, нікому не відомий, перебуває прихованим. Заради гріхів свого народу він приречений на вичікування, котре може тривати дуже довго – доки Ізраїль не здійснить покаяння і не стане гідним спасіння... Іудейські джерела оповідають, що місцем прихованого Месії є Рим – як столиця найжорстокіших ворогів Ізраїлю: ”... Ми знаємо, що тамплієри сприяли тамплієрам і контактували з суфіями, з шиїтами та ісмаїлітами. Виконавши місію волхвів і виявивши ... нащадка древнього сакрального роду, кров’ю пов’язаного з Христом, рицарі Ордену Храму моглм виробити ... ідеологему Ангелічного “Царя Світу” в образі сіра Галаада. Ось ще у пророка Ієремії сказано: “... говорить Господь Дому Царя Іудейського: Галаад ти у Мене...” (Ієр. 22:6)” , маючи на увазі зал палацу Соломона, в котрому було стільки колон, що він нагадував Галаадський ліс.

У традиційних послідовників вчення рава Натана з Гази про "месій-змій" Галахад ототожнюється саме з іудейським месією "Бен Юсефа" ("сина Йосифа"; другим месією є грядучий цар "Бен Давид"), якому дане завдання "піти від самого себе" (тобто від "гой кадош"), зробивши "святим все несвяте, необрізане і свинне" (алегорично — змії на дні творіння, які копошаться і збирають іскри премордіального кавот, які поневолені решімом-"пневматичним простором", що залишилося під час ""цімцум"). А в дійсності — очолити все, що вороже "святому" (ідолатрію та нацизм). До певного часу Бен Юсеф і Бен Давид не розуміють один одного, але зрештою відбудеться їх взаємна інтеграція. Бен Юсеф появиться аналогічно до того, як з дому Йосифа з’явився перши й цар Ізраїлю Ієровоам з коліна Єфрема, який був лише збирачем податків і певний час переховувався від гніву Соломона у Єгипті.

В. Смірнов ототожнює Галахада з образом з поезії Данте Veltro (“Гончий пес” (сузір’я), від veloce “швидкий”; Feltro “повсть, войлок”), місія якого – покарати “Гіганта і блудницю” (начебто, Рим за розгром тамплієрів, які носили плащі з повсті).

Ось як про це говорить Данте у "Пеклі" (І: 91-111):

..."Ти іншу путь обрати маєш нині", —
він рік мені, мої уздрівши сльози, —
"як вийти хочеш з гиблої пустині:
вовчиха, що через її погрози
кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває,
так що ніхто живий пройти не в змозі;
її натура дика й зла без краю
і робиться вона ще голодніша
потому, як поживу пожирає.
Багато парувалось передніше
із нею звірів, і ще більше буде,
та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше.
Не з грунту, чи фальшифої полуди,
але з любові, мудрості й чесноти
між Фельтро й Фельтро запанує всюди.
Італію він визволить з тісноти,
звершивши врешті те, за що Камілла,
Тур, Ніз та Евріал померли доти.
Вовчиху всюди гнатиме він сміло,
аж поки в пекло зажене нечисту,
ізвідки заздрість перш її зродила".
(переклад М. Стріхи) .


Цей “Божий посланець” з епітетом «Tra feltro e feltro» (“між повстю і повстю”; саме повстю була оббита скринька для голосування під час обрання імператора Священної Римської імперії), що з’являється “на небі Венери” — таємничий персонаж першої частини “Божественної комедії”:

И Фельтро оросит еще слезой
Грех мерзостного пастыря столь черный,
Что в Мальту не вступали за такой .

Можливо, тут мається на увазі не острів Мальта, а старо-італ. malta – “бруд”.

М. Стріха вважає, що під «Tra feltro e feltro» мається на увазі Верона, яка розташовувалася між містом Фельтро та замком Монтефельтро. Саме тут, у правителя Кан Гранде (Кангранде) делла Скала, лідера північноіталійських гіббелінів, знайшов притулок вигнаний "чорними гвельфами" представник "білих гвельфів" Данте Алігьєрі . В 10-х рр. ХIV ст. існувала жартівлива пісенька, автором якої був Сіфроні з Риму (або Губбіо), в якій розповідалося, як у палаці веронського володаря збиралися рицарі, трубадури, астрологи, богослови та музиканти найрізноманітніших націй, там тривали вічні бенкети та свята, був чудовий зоопарк тощо. Аналогічне повідомляв історик Феррето з Вінченци.

Ю. Евола дає власну інтерпретацію дантівського образу: начебто, поет, який був членом таємної традиціоналістської організації “Fedeli d’Amore”, мав на увазі “veltro” — cane levriere (“гончий пес”) — за фонетичною аналогією між словом "cane" ("собака"), іменем італійського вождя гіббелінгів Кан Гранде делла Скала та словом "хан" — титулом вищого правителя монгольської орди, яка, окрім всього, інколи ототожнювалася в уявленні європейців із “царством пресвітера Іоанна” тощо, а її володар оцінювався як мудрий і щасливий монарх. друг християн, хоча і “язичник”. “... Вербальна асиміляція, що зробила із хана Veltro, з’являється, зокрема. вже у німецькій версії Мендевілля: "Heisset der grosse hundt, den man gewonlich nennt Can... der Can ist der oberst und machtigst Keiser den die sunne uberscheinet"("Велика Собака, котру зазвичай називают Хан, Кан... Хан — правитель, и могутній Імператор, що затьмарює сонце"). Бокаччо, заперечуючи інтерпретацію дантівського Veltro як Великого Хана, вже самим фактом такого заперечення підтверджує існування цієї інтерпретації. Крім того, у давньо-німецькій мові слово "huno" (близьке до “hund”, “собака”) означало господаря, володаря, і цей корінь часто зустрічається в іменах древніх сімейств німецьких аристократів, — наприклад, Хунігер (Huniger) тощо... Все це аж ніяк не абсурдно, як може видатися на перший погляд, і схоже ототожнення взагалі перестає бути чимось дивним, якщо згадати, що в ту епоху титул Великого Хана втілював у собі певну сакральну функцію, не пов’язану ні з жодною конкретною особистістю і ні з жодним суто історичним або географічним царством. У Данте мова йде саме про цю функцію, і в образі Хана вона набуває своє символічне, і одночасно, і політичне втілення, пов’язане з вірою в ідеал Імперії і з надією на її реставрацію. Все це досить близьке духові самих творців циклу про Святий Грааль” .

А. Сапковський, навпаки, вважає, що ім’я Галахад було не стільки витвором анонімних ченців – авторів “Вульгати” в противагу катарам (до образу вождя яких Раймона-Роже Тренкавеля був навмисно трубадурами-катарами переінтерпретований Персеваль і для більшого «впізнання» введено образи матері Персефаля Герцелойди та батька Гамурета Доброчесного (Цнотливого), під якими слід було впізнати Аделаїду Тулузьку, оспівану арагонським королем-трубадуром Альфонсом Доброчесним/Цнотливим), а переінтерпетацією валлійського міфічного персонажу Гвалахаведа (Gwalchawed, Gwalhafad) – “Сокіл (Яструб) Літа”, брата Гвалхмеї – “Сокола (Яструба) Травня” , тобто валлійського прототипу Гавейна та їх брата Медраута (Ділана, прототипа сера Мордреда; всі три брати — діти рідної сестри Артура-Гвідіона Гвіар та її мужа Лота-Ллуда, він же Нуд-Ноденс-Нуаду Срібна Рука ірландських міфів).

Якщо Гавейн лише спонукає рицарів Круглого Столу шукати Грааль, то Галахад його власне знаходить, а Мордред задовольняється земним щастям — отримує кохання королеви. Додамо, що індоєвропейським народам відомі міфологічні песонажі соколів – добувачів магічного напою – соми (хаоми; на нашу думку — рослина родини сумахових, Sumac, Rhus, що ростуть на Україні в Кримських горах). Остання тотожна з персоніфікацією Влади — царицею (королевою, верховною жрицею). Валлійське «Житіє св. Гільдаса» (ХІІ ст.) розповідає про короля «Літнього краю» (Сомерсету) Мелуаса, який «йшов лісами серед гіллястих стін верхівок дерев». Він викрав дружину короля Артура Гвіневеру і переховував її на «Скляному острові» (Гластонбері). Св. Гільдас умовив викрадача добровільно повернути королеву. У «Рицарі возу» Кретьєна де Труа Мелеагант, володар земель без повернення, на «травневих» змаганнях викрадає королеву. Аналогічне розповідається про Мелеганта у «Смерті Артура» Томаса Мелорі.

Відомий рицар Гавейн у валлійській сазі про героя Перідура виступає під іменем Гуальхмей, а у Кретьєна де Труа – під іменем Говена. Його ім’я, відповідно, етимологізується: лат. Walwanus, бретон. Walwein < валл. Gauwain < Gauvain < Galvagin < [Gwry] Gwallta(d)vwyn “[Муж] Золотоволосий”, і в сенсі компоненту Gwry в імені він, на нашу думку, тотожний персонажеві в германському епосі «Кудруна» — ірландському королю Гере (“Муж”), який є батьком Хагена, дідом Хільди та прадідом героїні епосу Кудруни (Гудрун).

Рицар Гавейн — син Лота Оркнейського (якого вбив Пелінор), та внук Хоеля Тінтажільського та Іджерни, матері короля Артура, він вбиває підступно родичів Парсифаля – батька Пелінора (у Вольфрама фон Ешенбаха ім’я батька Парсифаля – Гамурет, він, як і герой “Пісні про мого Сіда”, тобто Родріго Діас де Вівар, служить мусульманському володарю — Баруку Благословенному і титулується “сід”, тобто “сайїд”) і брата Ламорака Уельського і цим, на наш погляд, тотожний вищезгадпному германському Хагену (Хьогні, нім. Hahn, гот. hana “півень”; в епосі “Кудруна” Хаген, син Гере, виховується на острові грифів, що ми співставляємо з артуріанським рицарем-виночерпієм Бедуером, сином Грифона, Bedwyr ap Gryffyn), який є вбивцею Зігфріда (Сігурда, сина Сігмунда, сина Вьолсі; Я. де Фріз переконливо доводить кельтське походження епосу про Зігфріда, вважаючи, що тут відбився міф про вбивство сонячного бога Луга внуком бога Дагди Мак Куйлом, який відомстив за вбивство свого батька короля Кермата ). Обидва стають причинами пошуку сакрального предмету: Гавейн ініціює пошук Грааля, а Хаген топить у Рейні скарб Нібелунгів.
Жінкою Зігфріда є Гудрун (Крімхільда), яка опісля його смерті стає жінкою або володаря гуннів Аттіли (Атлі, Етцеля), де в історичних джерелах виступає під іменем Ільдіко (скорочене від Крімхільда), та героїнею “Пісні про Нібелунгів”, або, за переказами еддичної “Промови Хамдіра”, до того, як вийшла за Етцеля, стає жінкою володаря росомонів Йонакра, дочка котрого вищезгадана Сунільда (Сванхільда) – “Лебідь Битви” була піддана жорстокій карі за зраду, і Гудрун спонукає своїх синів відомстити конунгові Йормунрекові (Германаріхові): "... віроломні россомони, які були у нього (Германаріха, — О.Г.) в рабстві, знайшли наступний випадок погубити його. Одна жінка, на ім’я Сванігільда, з племені россомонів, внаслідок дезертирства її чоловіка, за наказом розсердженого короля, була прив’язана до диких коней і розірвана на частини. Його брати, Сар і Аммій, помщаючись за смерть дружини брата, вразили мечем Германаріка у бік; вимучений раною, король продовжував після того жахливе життя. Почувши про слабке здоров’я Германаріка, Баламбер, король гуннів, заволодів частиною володінь остготів; вестготи, внаслідок внутрішньої ворожнечі, відпали від їх союзу. Між тим Германарік, від рани, так і від горя, котрого йому завдавали набіги гуннів, помер на 110-му році життя, в глибокій старості" (Йордан).

З братами Гудрун (Хагеном, Гунтаром та Готторма), вбивцями Зігфріда, можна співставити й ірландського Бріана з братами (Іухар і Іухарба), синів богині Дану, котрі вбили сина Діан Кехта Кіана (!) – “Скал Балба”, “Німого Духа”, батька сонячного героя Луга Самілданаха (“людина всіх можливих мистецтв”), тобто аналога рекса-жертви (Палінора-Гамурета, Зігфріда, Германаріка).

Однак Гудрун фігурує і в епосі “Кудруна”, в який перемандрували й безпосередній персонаж “Парсифаля” Вольфрама фон Ешенбаха Вігалоїс (Вігалуа; Вірнт фон Графенберг присвячує йому окрему поему “Рицар із колесом”) та назва країни Ізерланд. У «Кудруні» розповідається про одруження Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом (Зігфрід тут лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку, а Хаген є дідом самої Гудрун).

Якщо в германській версії діти Гудрун гинуть, то у давньо-слов’янській стають засновниками Києва (вірніше, міста на Дніпрі, т.зв. Кам'янське городище біля Нікополя, готське Аргеймар, звідки їх нащадки десь в часі Аскольда і Діра переселилися до Києва) — Кий, Щек, Хорив і Либідь (дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь/Сванхільда "Лебідь битви"). У Сноррі Стурлуссона, як на нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott "пані", "кметка"), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого іменували "королем" (конунгом — "людина божественного походження", від kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга ("вовкулаки") — ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891–900), він же руський князь Олег Віщий (882 – 922?) ), та харизматично-королівською, уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був Дюггві, який "... був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом; до цього їх називали "дроттнами", їхніх жінок "дроттнінгами", а королівську дружину "дроттами". Однак кожен з роду Інглінгів завжди називався Інгві або Інгуні, а всі разом — Інглінгами. Пані Дротт була сестрою конунга Дана (сарматська назва "Дону", тобто Сіверського Дінця) Гордого, за чиїм ім'ям названо Данію". Інглінги ж виводили свій родовід зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший хроніст Арі Мудрий назвав "тюркським конунгом".

Звісно, всі ці генеалогії в дечому хоч і фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії , тут використані імена, котрі зберегла колективна пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою "тюркську харизму", взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстанн західних ("білих") хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група "березуни", від іран. berez- "білий") змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у 830-х рр. варязько-хазарський симбіоз — Руський каганат з довколишнім населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby ~ європ. demesnes "маєток" > "кацапи" – "піддані маєтків-ферм").

ЦИГАНИ

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” – романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. "...Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті... Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо 50% населення Дакії складали римляни..." . Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum "римські пасовиська", а її мешканці – “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum , звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату – roma (romale). Вони відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), оскільки субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців – етнос сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй “Історії”, - можу отримати свідчення: ця народність – сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, назавають дрібних торговців, а жителі Кіпра – списи” .

Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснюється етнологами його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів. Певний час термін "цигани" в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ — виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім'ї (розходження непалі і келдерарского діалекту циганської мови — 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту — 140 р. до н.е., а більш давні дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу) .
Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій четверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися пережитки апеллятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір'я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор'я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне) .
Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. Þegn, дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, þegn > theyn, thane «слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн» > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn, ст.-грец. τεκνον “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць” .

Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp “холоп”, *xolstъjь «холостий»), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc “слуга, раб”), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов’язав це з переданням про походження етноніму “сколоти” від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая .

Від романомовних пастухів–волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”, відрізнялися ще одним іменем – “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, Μαυρόβλαχοι, Morlachi, Morlacci, Murlachi) і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підошви гори Велебіт, а іменем "каракачани" (тур. "чорні кочівники") досі називають грекомовну етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner