?

Log in

No account? Create an account

March 29th, 2007

Олег Гуцуляк

Неправда лібералізму:
Тези Саміра Аміна

Сегальський теоретик і політолог Самір Амін (Amin), автор відомих праць "L'Eurocentrisme" ("Economica"; 1988), "In Fovour of Polycentric World" ("IFDA", dossier 69 - 1989), "La maison commune Europe" ("IFDA", dossier 73 - 1989), "Une autre configuration des relations internationales // Ouest - Est - Sud: Est-elle souhaitable, probable, possible ?" (Harmattan, 1989) та "L'avenir du maoisme" ("Minuit"; 1981), розмірковуючи над майбутньою долею соціалізму, прийшов до наступних висновків:

Соціалізм - це не модель, котра може бути побудована у тому чи іншому конкретному місці, а система цінностей, реалізація котрих повністю ніколи не буде досягнена. Сьогодні реальна небезпека в тому, що ілюзії, жертвами котрих стали народи Сходу, Заходу та Півдня, можуть призвести до того, що так само НЕМИНУЧИЙ У МАЙБУТНЬОМУ КРАХ торжествуючого тепер ЛІБЕРАЛІЗМУ ВІДБУДЕТЬСЯ У БІЛЬШ ДРАМАТИЧНИХ УМОВАХ їх ідеологічного та політичного роззброєння. я впевнений більше, ніж коли небудь раніше, що ВИБІР ДОВЕДЕТЬСЯ РОБИТИ МІЖ СОЦІАЛІЗМОМ ТА ВАРВАРСТВОМ.

Критика трьох постулатів лібералізму:

1. РИНОК володіє власною економічною раціональністю, не потребує в якогось особливого соціального контексту. Тобто тут постулюється особливе місце економіки, що складає головний зміст ідеологічного виправдання РЕАЛЬНОГО КАПІТАЛІЗМУ. В реальності ринок не зумовлює суспільні відносини, навпаки, створене суспілними відносинами середовище наперед визначає умови дії ринку. У відповідності до псевдоекономічної точки зору економічні закони розглядаються як аналог законів природи, котрі в якості зовнішніх сил панують над будь-якою активністю людини; в дійсності ж економіка є продуктом поведінки певних соціальних сил. Економіка не володіє власною економічною раціональністю, вона лише виражає потреби суспільної системи в економічному управлінні. Ця суспільна система не є раціональною, раз вона не задовільняє людей, які є її жертвами; безрробіття, поляризація тенденцій у світовому розвитку, екологічне хижацтво - все це прояви ірраціональності системи реального капіталізму. Але як би це не було, але негативні фактори суть необхідне породження ринку: раціональність ринку відтворює ірраціональність соціальної системи.

2. ДЕМОКРАТІЯ І КАПІТАЛІЗМ ТОТОЖНІ. Проте тут англо-саксонський еволюційний прагматизм бачить у демократтії лише сукупність ретельно встановлених і обмежених прав та дій, не залежачих від тої чи іншої перспективи, до котрої прагне людина. Така демократія відіграє лише "стабілізуючу" функцію у суспільстві (після "перегибів" як буржуазних революцій - Кромвель, якобінство, так і національно-народних - більшовики, нацисти, маоїсти; або для досягнення компромісу в суспільстві - скасування цензу на виборах) і залишає "еволюцію" турботам "об'єктивних сил", котрими керують в кінцевому рахунку наука і технологія. Останні діють часто поза волею людей, тим самим зменшуючи роль та функції реальних процесів у історії. Ліберальна демократія обмежена виключно політичною галуззю, в той час як економічне управління продовжує базуватися на недемократичних принципах приватної власності та конкуренції. Тобто КАПІТАЛІСТИЧНИЙ СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА САМ ПО СОБІ НЕ ВИМАГАЄ ДЕМОКРАТІЇ, тим більше, що властиве йому пригноблення стає невловимим , невидимим через причину наявності економічного відчудження, в котре занурене все суспільство. Реальний капіталізм як світова система завжди є генератором поляризації у світовому масштабі - ЦЕНТР та ПЕРИФЕРІЯ, і ця поляризація веде до поляризації всередині суспільства з її різними проявами - ріст нерівності в розподілі доходів, масове безробіття, маргіналізація тощо. Головні резервні сили армії капіталу перебувають саме на периферії системи. Тобто нестабільість є правилом політичного життя периферії. Це, звісно, призводить і до соціальних вибухів, особливо проти відвертих диктатур (тонтон-макути в Гаїті, Сомоса в Нікарагуа, Батіста на Кубі, Піночет у Чілі) , підпорядкованих інтересам світової експансії капіталу. Але ці вибухи призводять лише до "ПОПУЛІСТСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ" (Перон та Менем в Аргентині, Чавес у Венесуелі, Путін в Росії, Лукашенко в Білорусії), тобто до режимів, котрі беруться за вирішення принаймні деяких аспектів соціальних проблем та висувають стратегію розвитку, спосібну згладити трагічні наслідки перетворення їх країн у перефирію світової системи. Між відвертими тиранічними та популістськими режимами наявні безліч "малих демократій", що ненаважуються взятись за фундаментальні проблеми або є відвертими "агентами лібералізму" (Кучма в Україні), внаслідок чого демократія впадає в кризу (як це трапилося в постпероністській Аргентині). Або ж народно-національні сили захоплять засоби демократії і спробують запровадити свої реформи, внаслідок чого їх "шарахне" занадто в бік (режим Кастро на Кубі, сандіністи в Нікарагуа, націонал-комуністи в колишніх португальських колоніях в Африці).

3. РОЗВИТОК, начебто. полягає також в тому, що він зумовлений головним чином внутрішніми факторами, властивими кожному суспільству, в той час як інтеграція у світову економіку є лише потенційно сприятливою умовою (якщо суспільство зуміє скористатися наданими йому шансами). Але ця теза науково не обгрунтована, бо "світовий ринок" - це усічений ринок, обмежений товарами і капіталом, тоді як питання про "світовий ринок праці" - не дивлячись на міжнародні міграційні процеси - ніколи не поставав (і не передбачається у видимому майбутньому). Отже, сама ліберальна економіка свідчить про те, що рухомість лише одного фактора (капітал), в той час як два інших (праця і природа) залишаються полоненими політичної та фізичної географії, не дозволяє вирівняти соціальні умови та виробництво.

Закон вартості, діючий у світовому масштабі, здатен в даних умовах тільки виробляти і відтворювати поляризацію (протилежність між центром і периферією). В цьому сенсі "зовнішній фактор" (інтеграція у світову систему) за своєю природою несприятливий і навіть стає все більш несприятливим. Німеччині ХІХ ст. треба було лише декілька десятиліть, що "наздогнати" Англію; а скільки ж часу треба Бразилії, щоб наздогнати США!

Звісно, зміст і форми поляризації за цей час змінилась. На час період від промислової революції до другої світової війни ця протилежність виражалась в опозиції індустріальні - неіндустріальні країни. прискорена індустріалізація деяких регіонів третього світу ставить під питання не поляризацію, а тільки її форми.

Механізми нової поляризації базовані на фінансовому (нові форми фінансового капіталу), технологічному (пов'язаність з НТР), культурному (через посилення влади ЗМІ) та військовому пануванні. В цій перспективі "нові індустріальні країни" (Пд. Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг) являють собою не "напівпериферію", що стоїть на шляху до перетвоорення в нові центри, а справжню периферію завтрашнього дня.

Зате країни так званого "ЧЕТВЕРТОГО СВІТУ" ("ГЛИБОКОГО ПІВДНЯ") - це вже по суті не периферія. Вони за своєю природою схожі з регіонами, розореними капіталістичною експансією в її попередніх формах. До плачевного стану "четвертий світ" прийшов не внаслідок відмови включитися в міжнародний розподіл праці або краху спроби відгордитися від нього. Ці регіони (північний схід Бразилії, Антилія та Гаїті) раніше являли собою центри периферії, вважалися процвітаючими. Але надалі нові структури капіталістичного розвитку зменшили відносну значимість цих регіонів, котрі сьогодні належать до найбідніших у "третьому світі". На шляху в "четвертий світ" - Африка, яку раніше система прирекла на агросировинну спеціалізацію, а, виснаживши її надра екстенсивною експлуатацією, тепер скорочує - завдяки НТР - споживання сировини, цим виключаючи Чорний континент із світового розподілу праці. Суспільства "четвертого світу" не можуть знайти порятунок лише через благо виходу на міжнародний ринок.

З погляду інтересів різних народів планети уніфікація світової системи на однобічній основі ринку небажана. Більше за те, вона не є і більш вірогідним кінцевим пунктом розвитку, що відбувається, бо підпорядкування однобокому критерію ринку, діючому у світовому "дарвіністському" просторі, неминуче потягне за собою найгостріші конфлікти. Захід, зробивши цей стратегічний вибір, прагне за допомогою ідеологічних доводів замаскувати гостроту такого роду конфліктів.

Таким чином, СОЦІАЛІЗМОМ Є ВІДМОВА ВІД ТРЬОХ ЗАБЛУДЖЕНЬ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДУМКИ, проаналізованих вище, на яких базується РЕАЛЬНИЙ КАПІТАЛІЗМ - система, що породила в процесі своєї експансії поляризацію між центрами та периферійними зонами - поляризацію, нездоланну в межах самого капіталізму.

Досі соціалізм недооцінив ці параметри капіталізму.

Далі. Властива капіталістичній експансії глибока нерівність поставила на повістку дня історії РЕВОЛЮЦІЮ НАРОДІВ ПЕРИФЕРІЇ як АНТИКАПІТАЛІСТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ в тому сенсі, що вона виступає проти розвитку реального капіталізму, котрий народи ці не можуть витримати. В результаті відбувається поєднання в цій революції двох устремлінь - соціалістичного (у класичному вигляді) та капіталістичного (прагнення, викликані потребами розвитку виробничих сил у деяких їх аспектах).
Олег Гуцуляк

В чому неправий Дугін

Так, відомий геополітик, філософ-метафізик та "православний езотерист" Олександр Гелійович ДУГІН як альтернативу "креативізмові" (лібералізму) та "містичному матеріалізмові" (комунізмові) , типологізуючи всі ідеології за відношенням "Суб"єкт - Об"єкт", пропонує "абсолютно праву" ідеологію - "полярно-арійську", "гіперборейську", іншими словами - "супер-фашистську".

Але виходить він з принципово невірного посилання - "метафізичного коріння політичних ідеологій" (див.: журн. "Милый Ангел", 1991, т.1, с. 82 - 90), будучи навчений "істматівцями" виявляти гносеологічне коріння будь-якого світогляду.

Але інший український філософ Володимир ЄШКІЛЄВ констатує, що сучасність "вичерпала до безглуздя" ідею протистояння Суб"єкта та Об"єкта і тепер ми прийшли до межового, змістового запитання: "Як приходить у світ якісно "нове" (емерджентне) ?" (див.: журн. "Плерома", 1998, № 3).

Архаїчні саме "поезію" розглядали процесом "виявлення" (poiein "виявляти"), "проявлення", "розкриття" "прихованого Буття", переведення його у "буття наявне", в котрому людина є "співучасником богів" (як от Ахіллес, Гільгамеш). Сурогатом цієї "співучасті" стало "техне" ("уміння"), що, внаслідок його абсолютизації, призвело до появи "техніки" - "провокування наявного буття для отримання вигоди" (арійський принцип "артха"). О. Дугін розуміє це, але робить невірний висновок, вбачаючи причину такого стану в "происках" Системи - "світових таємних (!!!) правителів" (масонів, мондіалістів, "технократів"). Іншими словами, редактором "Элиментов" пропонується архетип (il mito fondatore) "закутого Прометея" - "поневоленого Титана".

Ханна АРЕНДТ теж ставить в основу своєї філософської антропології "народження нового", сам "…факт народжуваності, в якому онтологічно закорінюється здатність діяти". Саме ця надія і ця віра у світ знайшли своє найглибше вираження у короткій фразі Євангелій, що проголошують "радісну новину" : "Дитя нам народилося". Тобто "… народження нових людей і нового початку дії, на яку вони спроможні завдяки своїй появі в світі" (Арендт Г., Становище людини, Львів, 1999, с. 190).

Галуззю, областю, де "народжується нове" є " п у с т е л я", "к о р д о н", "м е ж а", "к р а й н і с т ь ". Бути біля межі - доля гангстера, козака. Україна - це крайня (грец. Eshata) земля, біля краю буття. З "крайної " для всієї Іудеї Галілеї прийшов Син Божий. Disciti moniti ("Пам"ятайте, попереджені !"). Як для іудея галілеянин, так для росіянина українець, турок чи якут - це "лишь некоторая странность мира" (М. Іверовський). Саме оцінка їх як "дивних", "не таких, як ми (тобто росіяни)" робить з росіян фарисеїв. Вони, фарисеї, одного разу не прийняли Христа.

Але його прийняла самаритянка - представниця одного з "крайніх" народів, сусідування якого ортодоксальні євреї терпіли тільки через один цікавий феномен: саме в суботу неіудея наймалося для виконання роботи, яку іудей не міг виконувати згідно із Законом (Торою). Називали такого "наймита" "шабат-гой", "суботній язичник".

Не торкаючись жодним чином семітської приналежності ряду олігархів, зазначимо, що саме Ющенко, а також Пустовойтенко, Марчук та інші "відкривають" перед українцями, що вони - це такі собі "шабат-гої", роль яких - виконувати "брудну роботу" для Влади (Системи). Такого собі небунтуючого Яреми Галайди (Лазаренко реалізував дещо інший архетип - такого "собі на умі" "шабат-гоя", що скористався неуважністю своїх господарів та поцупив добрячий шмат). Росіянин у цій ситуації неодмінно реалізував би архетип "робітника Балди" ("експропріацію експропріаторів"), змусивши працювати на себе самого чорта, або ж "москаля-солдата", що зварив би зупу із сокири (фінансові піраміди типу "МММ")…

2003
Відповідь може бути одна: Єдину Метафізичну Вертикальну Цінність (Премордіальну Традицію) викривити і розщепити може...

Проте така постановка проблеми є дещо невірною. Насправді ж ця Премордіальна Традиція є не викривленою, а ... прихованою. Власне М. Хайдеггеру належить парадоксальне визначення, що само-приховування (das Sich-Verbergen) Абсолютного є способом його існування: "... Мовчки можна сказати більше, ніж говорячи; і відсутність коханої людини не заперечує її існування, а є тим явищем, яке викликає страждання, і, мабуть, тільки й уможливлює усвідомлення значення цієї відсутності... Гайдеггерівське буття трохи нагадує Юлія Цезаря в телевізійній постановці Вальтера Йенса "Змова": як і Цезар, який снує змову проти самого себе, таємно керуючи нею, Гайдеггеровий Абсолют містить власне розвінчання (Entthrohnung); новочасні філософи та науковці, які підготували знебожнене модерне індустріальне суспільство, тільки маріонетки в руках Абсолюту, на жаль, тим більше, чим свобіднішими вони себе відчували... " (В. Гьосле).

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner