?

Log in

No account? Create an account

November 28th, 2007

ШАМБАЛА - "СЛАВА ВААЛА"

Стародавні близькосхідні семітомовні угарітяни теж знали переказ про Шамбхалу.
Словом šm.bcl. ("Слава Баслу") вони називали богиню Інанну (Іштар, Астарту, Астрею) , вона ж Анат ("Джерела"), котра сприяє побудові "будинку Балу", символу влади і могутності, вкритого золотом і сріблом. Цеглини для будівлі бог – умілець Кусар-і-Хасіс (або Кусару-ва-Хасісу; «Пригожий-і-Мудрий»; фінікійцям він відомий як Хусор, арабам – Куср, а грекам – Зевс Касій) виготовляє з дорогоцінного каменю, розплавляючи його на вогні. Після довгих суперечок бог-силач (аліййан) Баслу («володар»; фінікійський діалектний варіант загальносемітського Баал; грец. Ваал; він — переможець змія Латану, а слово "Лат" у ханаанеян означало богиню, братом-супругом якої він був; міф про Баслу тотожний хеттському про перемогу Бога Грози над змієм Іллуянку) погоджується зробити на вимогу Кусар-і-Хасіса «вікно» (пор.: через вікно у дім проникає смерть, Ієрем. 9:21; через нещільність каменів гине богатир Багур тощо). Сам Кусар-і-Хасіс вважався володарем країн Хікупта (Єгипет) та Каптару (бібл. Кафтор; Кріт), тож може бути ототожненим з єгипетським богом ремесла Пта(х).

Сам цей «будинок Баслу» зведено на горі Цапану («Північна»; бібл. Цафон, також "йаркатхей цафон" — "далекі області півночі" — земля, де живе Бог, у Пс., 48:3, Ісайя, 14:13; а жертвопринесення у Храмі здійснюються у північній частині, Левіт, 1:11; у греко-римські часи – гора Касій). Саме від цієї гори починався північний кордон Ізраїлю (Числа, 34:8-11), а в епоху Геродота розмежовувала Єгипет та Сірію. Тут мешкав Сефон — один з родів племені Гада (Бут. 46:16; Числа 26:15). «... Гора Хор (у єгиптян — Хару, — О.Г.), що ототожнюється з теперішньою горою Джебель-ель-Акра, — писав М. Нікольський, — отримала свою назву ... від однойменної гори Хор в області Едому,... однаково священної ... і для ізраїльтян, котрі вважали цю гору місцем поховання Аарона (Второзак., 32:50). Сірійська гора Хор також була священна з давнини, ще до появи в Угариті фінікіян. У традиції, яку передє Філон Біблський, вона названа за іменем Касія, велетня, що належав до числа братів-велетнів, які навчили людей добувати вогонь шляхом тертя; як показує римська назва Mons Kasius, назва Касій збереглася за горою поряд з назвою Хор. У грецьку та римську епохи бог, шанований на горі, називався Зевсом Касієм і Юпітером Касієм; у текстах Рас-Шамра гора Хор-Касій називається ще третім іменем, горою Сафон, за іменем шанованого там Ваал-Сафона, ототожненого з Ваалом Угаріту, Алейном (“Силач”. — О.Г.)...” . І дал і: “... За текстом АВ І освячення спорудженого богами на горі Сафон храму Алейну приурочується до святкування перемоги Алейна над Мотом і його воцаріння і здійснюється у присутності та за участю всіх богів. Згідно із звичайною ідеєю схожих міфів, цей ідеальний храм повинен бути одночасно скопійований на землі; це й було реалізовано в Угаріті, як показують археолгічні дані. Вони свідчать, що храм Ваал-Сафону, тобто Алейну, в Угаріті був побудований дещо пізніше іншого храму в центрі міста, храма богові Дагону, який вважався батьком Алейна.

Храм Алейн-Ваалу датується знайденим в ньому посвячувальним написом Ваал-Сафону епохи ХІІ єгипетської династії, тобто існував вже у кінці ХХ ст. до н.е., коли Угаріт був уже крупним торговим містом і політичним центром довколишньої області і мав на чолі самостійного царя” . Бога Грози Алейна з бичими рогами на шоломі (schor — “бик” є його постійним епітетом) М. Нікольський ототожнює з богом ієбуситів (хурритського етносу) Ельоном (`el ‘Eljon), священником якого був цар Салему (Ієрусалиму) Мелхіседек (Буття, 14:18-20), який благословив прибувшого з Уру Авраама . Сестрою і помічницею бога Алейна вважалася “слава Ваала” — богиня Анат, святилище котрої була на пагорбі Анатоті, в 5 км на північ від Ієрусалиму.

За іудейського царя Саула храм цей, разом із храмом Ельону у сусідньому Нобі, обслуговував особливий жрецький рід (І Сам. 2:26; 21:7; 22:17-18). Виходячи з того, що землі ієбуситів (Ієрусалим та околиці) були завойовані лише царем Давидом, мова може йти тільки про “жерців (священників) чину Мелхіседека” (Пс. 109/110:4).

Начебто саме так визначив Давида як царя-священника, впротивагу касті нащадків Аарона, у своєму інтронізаційнрму привітанні пророк Нафан (Натан). Тому певні іудейські не-левитські традиції з повагою ставляться до Мелхіседека як образу доавраамічної праведності. Наприклад, він ототожнюється із Симом, сином Ноя (Псевдо-Іонафанів Таргум, Буття 14:18; талмудичний трактат "Недарім", 326 тощо), а кумранський текст ессеїв "Мідраш Мелхіседек" називає обранців Господа "людьми жереба Мелхіседека", месіанський час викуплення позначається як "рік благословіння Мелхіседека", а сам Мелхіседек виступає як небожитель, глава "вічних Ангелів" і здійснювач есхатологічної відплати. Інша лінія іудейської традиції заперечує лінію звеличення Мелхіседека. Саме Талмуд закидає за вину йому те, що він благословив спочатку Авраама, а потім лише — Господа, через що священство передано лінії Аарона ("Недарім", 326). Християнський автор Епіфаній Кіпрський зауважує, що серед іудеїв було уявлення про Мелхіседека як про сина блудниці, бо мати його не згадується, а батько невідомий. Серед іудеїв також побутувало уявлення про Мелхіседека як "сина могили" (!): бездітна та стара жінка Ніра, брата Ноя, чудесним чином зачала без плотського зв’язку з чоловіком, за що була ним звинувачена у блуді, впала до їх ніг і померла і була покладена у гріб. Через певний час біля могили було знайдено таємничого хлопчика мов би трьох років із печаттю на грудях. Його зодягли у священницьку одіж і назвали Мелхіседеком. Через 40 днів архангел Гавриїл відносить хлопчика в Едем, де він пережив час потопу, щоб потім повернутися і виконати свою місію .

Паралеллю цій версії спорудження «будівлі Балу» є біблійний переказ про праотця Якова. У країні Луз (ст.-євр. louz «таємне, приховане, відкладене», «миндальне дерево», lalouz "відділятися, розділятися") у Якова було видіння Бога (Ел Шаддая) на драбині, що спускалася з неба, після чого він заснував на тому місці камінь Бетхел, Вефіл (Beith-El) – “дім Бога” (Буття, 28: 16), а через двадцять років знову відвідав його і полив маслом і "чистим вином" (Буття, 18:10-22; 30). Яків і його тесть Лаван спорудили вже тут з купи каменів монумент, назвавши його Галаад (на івриті) або Сагдуфа (на арамейській мові), і цей камінь втановили на верху, назвавши його Міцпа (Місфа, "місце Сафа-Каменю") (Буття, 31: 45-55). Саме тут герой Ієффай дав обітницю перед Господом, що за перемогу над аммонітянами він принесе у всеспалення ("голокост") першу людину, яка вийде йому назустріч після повернення додому. Такою виявилася його власна дочка (Суд. 11; пор. з античним переданням про Іфігенію, дочку Агамемнона). Саме біля Міспи 400 тисяч чоловік з одинадцяти колін Ізраїлю, оголивши мечі, поклялися перед Господом викорінити коліно Веніаміна за злочин в Гіві (Суд. 20, 21). Тут пророк Самуїл закликав все людство звернутися до Господа і знищити ідолів, щоб врятуватися від филистимлян (1 Цар. 7). Тут був зібраний народ Ізраїлю і царем проголошений Саул (1 Цар. 10). Пізніше міцпи споруджувалися по всій Палестині на спеціальних фундаментах ("рамос" – "високе місце") і зберігали своє сакральне значення для общин аж до періоду Маккавеїв. Міспою (Місфою), місцем, де буде споруджено Камінь-Сафа (грец. "петрос", "кіфа") віри назвав Ісус апостола Симона бар Іону. Мусульмани вважають, що хранителем місф, які одночасно злилися з фортечними баштами, була спеціальна консорція наглядачів ("софіїв" - "тих, хто споглядає", 4 Цар. 9:17) – хранителів традиції, які виконували також функції наставників в містичному спілкуванні з Богом ("набіїм" – "пророкування"). Власне від них, начебто, й походить ісламське братство суфіїв, які виконують той "зікр", який вперше виконав новопомазанний цар Саул (1 Цар. 10:9-13) .

Пізніше це сакральне місце явлення уві сні драбини до небес стало називатися Віфлієм (Beith-Lehem) – “місто хліба”, і що “Ангел Смерті” не міг проникнути у це місто і в ньому у нього нема жодної влади. Саме у Бетхелі–Віфліємі народився Ісус Христос, названий священником «за чином Мелхіседека», а ще раніше — останній син Якова Веніамін. В цьому місці Ієробеам, засновник Єфраїмського царства, влаштував перше царське святилище (Бут. 35:6-11; І Цар. 12:23-33). Віфлієм згадується у "Святому Письмі" як "дім Давида" (тут він народився і був помазаний на царство пророком Самуїлом). При виїзді з міста у бік Ієрусалиму шанується гробниця Рахілі (Куббат Рахіль), тут відбуваються події Книги Руфь (Руфь 1-4). Неподалік від міста є пагорб, на якому цар Ірод Великий свого часу збудував палац-фортецю Іродіон. Всі подальші історичні колізії в цьому місті обертаються довкола християнських храмів — Печери Різдва, печери-могили св. Ієроніма, церков св. Катерини, печери Віфліємських немовлят, поля Пастушків та ін.

Р. Генон співставляє передання про “приховане” (Луз) з ведичним персонажем Варуною: санскр. var “накривати”, “приховувати”, але не розвиває даний аналіз, обмежившись визначенням, що країна Луз символізує традицію, котра перестає проявлятися зовні та відкрито, а стає прихованою .
Талмудисти, відповідно, спрофанували уявлення про драбину зі сну Якова на місці Бетхелу. Збірка коментарів "Пірке де-рабі Еліезер", розділ 35), яка датована VIII ст., стверджує, що ангели, які піднімаються та опускаються драбиною до неба, тотожні тим образам чотирьох царств, котрі є у книзі пророка Даниїла, який тлумачить сон вавилонського царя Навуходоносора (Дан 2: 31-45; 7:1-27). Останнє царство символізує, згідно з іудейською версією, Едом (тобто Західну цивілізацію), "... що піднімається аж до неба і не спускається звідти, (як сказано): "Піднімусь на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього" (Іс. 14:14). Тоді Яків йому відповів (таким віршем): "Але ти скинутий у пекло, у глибини темряви" (Іс. 14:15). І Бог продовжив: "Навіть якщо ти піднявся високо, немов орел, якщо ти зробив гніздо своє серед зірок, я примушу тебе спуститися звідти, говорить Господь" (Овд. І:4)..." . Тут слід також додати момент протиставлення самочинного прагнення досягнення надлюдських сфер (шаманізм), який намагається здійснити як Едом, так і будівничий вавилонської вежі Німврод, та "драбину Якова", який зовні хоча й чинить як Великий Шаман — виступає противником Бога, бореться з ним (як шаман камланням змушує духа з'явитися і втупає з ним у боротьбу, щоб підкорити і перетворити на духа-покровителя), але за суттю є жерцем — лише посередником між людьми й духовним світом, від ролі якого намагається спершу ухилитися, навіть боротися проти цього: "... Жрець ... звертається до Божества з молитвою. Для мага ж радощі містичного богоспілкування — пустий звук. Він шукає тільки досягнення могутності на полюванні, в землеробстві, у боротьбі з ворогами. І навіть тоді, коли магія стала переплітатися з релігією, цей антагонізм залишився... Царі-маги завжди прагнули підпорядкувати своїй владі всі сфери життя підданих, але неминуче наштовхувалися на супротив релігії. Тому вони всіляко прагнули пристосувати її до своїх цілей ("отруюючи її своїм обрядовим детермінізмом", як зауважує О. Мень в іншому місці, — О.Г.)... Незруйнованість земної влади Магізм обгрунтовував своєю вірою в те, що все, що відбувається на землі, відповідає незмінному ладові певного Верховного Порядку..., нерухоме царство Долі. Але людина як частина цього порядку зобов'язана постійно підтримувати його через магію. Таким чином функція мага-чародія видавалася космічною необхідністю. Маг був нерозривно пов'язаний з тим світовим лоном, котре обіймало собою все існуюче і визначало буття речей. Це лоно долі було нічим іншим, як Великою Матір'ю перших культів..." .

Від іудейських інтерпретаторів цей сюжет "драбини Якова" потрапляє у християнське середовище і, на нашу думку, саме він присутній на найпершій самостійній рельєфній роботі Мікеланджело "Мадонна на сходах" (1491 р.), де зображено чотири ангелятка-putti. Два з них, борючись один з одним, піднімаються вверх, третій лише виглядає з-за правого плеча Мадонни, але четвертий, охоплений раптовим поривом, збіг від двох перших вниз, і, перехилившись через перила, правою рукою підхопив покривало Мадонни і благоговійно підносить його до губ, щоб проявити своє безхитрісне захоплення красою (грецький профіль!) та величчю Королеви Ангелів (La Regina de Los Angeles).

Ця інтерпретація про "чотири царства" з Книги пророка Даниїла потрапляє в апокрифи, де їм протилежний "п'ятий елемент" — 1) в "Апокаліпсисі Петра" говориться про "сина лева" ("лев" розглядається як символ імперії, царства), котрий зкине і знищить всіх царів, отримавши свою міць від Бога, з'явившись як хтось, "хто повстав зі сну", 2) у Латтанція говориться про прихід могутнього князя, котрий відновить справедливість після падіння Риму, а прийде сам "з далеких регіонів півночі" (Ю. Евола, "Містерія Грааля").
Звісно, у самій "Книзі Буття" нічого про ангелів чотирьох царств нема, Яків уві сні тільки бачить ангелів, які піднімаються і опускаються по драбині, а Бог, стоячи теж на ній, пророкує потомству Якова землю на всі краї світу і благословляє його нащадків (Бут. 28:10-19). В біблійній традиційній екзегетиці (йєменський рабі Шалом Шабазі, XVI ст.) дана алегорія "драбини Якова" розглядається в контексті "протистояння верха низові" (світу небесного світові земному) і обітниця для грядучого спасіння: "Якщо закриють двері т.зв. "добрі люди" (тобто якщо на землі буде важко), то Бог ніколи не закриє ворота на небесах, Він допоможе" ("In nin'alu dal thae na di vim dal thae ma rom lo nin'alu").

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner