?

Log in

No account? Create an account

December 21st, 2007

Ануннаки

Розповідь Йосифа Флавія про Єноха, про те, що він приховав від Потопу найцінніші Сувої або Книги під стовпами (ст.-євр. "амуд") Меркурія або Сета, тотожна переказу про Гермеса, "Батька Мудрості", який після всесвітнього потопу відкрив два кам'яних стовпи, заховані мудрецями давнини, і знайшов написану на них Науку .

Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і прожив під горювання декількох поколінь понад 300 років. Після смерті Наннака почався т.зв. “Девкаліонів потоп” , про який розповідає Нонн Панополітанський у "Пісні про Діоніса" (VI, 323-254):

Вибраний хід свій тримаючи, водночас усі зорі
Мали осідки в небесних хатах: колісниця четвіркою
Геліоса, де спина побіля зір Лева летіла шляхом
Сяючи вогненно; в колісниці проворній Селена,
Діва природи, трійкою до восьминогого Рака котилась.
Мокро-росистою ступнею в рівноденному колі Венера
В хату весняну ішла, ухилившись від Овена рогів,
Прямо назустріч Тельцю-олімпійцю, що не любить снігів.
Сонячним дишлом сусідній Арес підганяв Скорпіона,
Що Тельця оперізував, надто повного жару.
Скоса дивився він по той бік на Венеру.
Рік завершав на дванадцятий місяць Юпітер,
Легко підходив до Риб, маючи справа трибічне
Пасмо Селени — повносяйної діви.
Через вологий хребет Козорога проходив Сатурн,
Світлом морозним просочений. Тут і Меркурій
Йшов, наближаючись до сузір'я блискучого Діви,
Дому щоб Діки дістатися, де як суддя пребуває.
Зевса розкрилися зливи заслінки в усієї седмиці
Зоряно-дивних шляхів; із ущелин збентежено-гулко
Вдарили повні вологи потоки обильні;
Мокрії дщері батька свого Океану здіймали лагуни...

Як резюмує М. Чмихов, «... Враховуючи розташування трьох названих точок пір року у сузір'ях Тельця (точка весни), Скорпіона (точка осені), Козорога (точка зими), точка літа в такому випадку могла бути тільки в сузір'ї Лева. Його також згадано у міфі. Такий зодіак міг існувати лише в 2240—2200 рр. до н. е» .

Фрігійському Наннаку/Аннаку тотожний грецький міфічний велетень Анакт (від anaks "володар"), син Геї та Урана. Він вважався найдревнішим володарем анатолійського міста Мілет, епонімом Анакторії (на побережжі Амбракійської затоки), анактами називалися у греків демони-захисники. У Ведах йому ідентичний Ангірас (етимологія якого, як зауважують дослідники, не встановлена), один із родоначальників людства, перший жрець і навчитель людей приносити пожертви богам. Ассірійці знають його як Анзу (Анзуда) — величезного божественного левоголового орла, посередника між світами, на якому їздить бог рільництва і зрошувальних каналів Нінгірсу. В ісламі Анзуд трансформувався у демонічних птахів "анка".

Імена Наннак/Аннак, Анакт та Ангірас ми співставляємо з шумеро-месопотамськими “ануннаками” — “сіменем князя” Енкі, бога мудрості (аналог біблійного Єноха, ім’я якого означає “вчитель”, араб. Ідріс, арам. Дріша < араб. "дараса" – "вчений, ерудит"; пор. з хуррит. eni-/enzh-/ensh- "бог", шумер. en "ruler", пра-півн.-кавк. *?amsa, етрус. eis-/ais-, кетт. es "бог", сіно-тібет. *sijH- "to expire" > "to die" ), та з мешканцями священного і першого міста Ніппура: "... Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і народила Єноха. І збудував він місто, і назвав ім'я тому містові, як ім'я свого сина: Єнох" (Буття, 4:17). Як правило, у більшості перекладів двох Єнохів — сина Сифа і сина Каїна розрізняють, відповідно, Єнох і Єнош (і останній вважається винахідником мистецтва та письма). Ніпур після загибелі було відбудовано богами “на горі небес і землі” Дуку, а їх царем став бог Вавилону Мардук, син бога Еа (Ейя, по-шумерськи — Енліль).
Ануннаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів. Етимологічно Ануннаки походить від шумерського An-unna-Ki “Небо зійшло на Землю”, що співставляємо з євр. nephilim “ті, які зійшли”, як означалися в “Книзі Буття” “сини божі” – батьки “велетнів” (та їх нащадків “рефаїмів”, “синів Енакових” у “Второзаконні”, 1:28; 2:10-11; 2:21; 9:1-2), народжених людськими дочками, а в “Книзі пророка Даниїла” (4:13, 20) та апокрифічних “Книзі Єноха” і “Книзі Ювілеїв” – “Недрімаючі” (naphidem), що ворогували з іншим “народом” на ім’я Eljо . Внаслідок "всесвітнього потопу" цивілізація "велетнів" гине. Іспанський вчений Х.М. Гомес-Табанера склав мапу, на якій показано поширення "споруд велетнів" — мегалітів у Європі, на Близькому Сході та Кавказі. Порівнюючи ареал мегалітичних культур з місцями популярності звичаю влаштовувати процесії "велетнів" (у червні на свято Тіла Господнього), він відзначає, що географічне розташування обох явищ збігається. Він вважає, що поширення обох звичаїв ішло із Західного Кавказу і Малої Азії аж до Іберійського півострова, а звідси — у Британію та Скандинавію . В індоєвропейській традиції боги перемагають велетнів: у греків — гігантів, у осетин — інижів, у германців — йотунів (дв.-ісл. iotunn, англ. eoton).

Абзу

Шумерський міф також знає зміну поколінь божественних істот. Мудрий і добрий бог Енкі жив на дні океану у палатах, названих Абзу (Апсу) (пор. із санскр. apas "води" та Апам Напат - "Син Вод" та з біблійним "Дух Божий ширяв над водами", Бут. 1:2). Зі свого палацу Енкі створив місто Еріду і підняв його над поверхнею вод так, що воно "засяяло, схоже на високу гору". Це було священне місто, населене священними людьми (перший чоловік був на ім'я Адап), і охороняв його Енкі (археологи ототожнюють його з пірамідальним містом-некрополем Ель-Обейдом). Прочани продовжували відвідувати його і після того, як у небесній ієрархії здійснився переворот і бог Енкі звільнив своє місце братові Енлілю (Ейя, а той передає владу синові Мардуку).

"Царський список" з міста Ларси розповідає: "Коли царство спустилося з неба на землю, було царство в Ереду. В Ереду царем був Алулім і він правив 28 800 років. Потім правив цар Алалгар 36 000 років. Ереду було зруйновано, його царство перейшло до Бар-Табіру". Пізніше, все ж залишаючись первородним "місцем царственості", Ереду стало звичайним містом, а його сакральні функції перебирали на себе інші міста. Але найвідомішим став Урук (біблійний Єрех, грецький Орхоя, на місці якого тепер — поселення Варка).

Із "Царського списку" відомо, що Мескіаггашер, син Уту-Сонця, став верховним жерцем і царем Урука. Він "увійшов у море і вийшов з нього з-за гір". А вже його син Енмеркар офіційно "побудував" Урук довкола храму Еанна ("Куллаб"). Потім країною володарювали пастух Лугальбанда та рибалка Думузі, які були скинуті богинею Інанною в шумерійське потойбіччя — країну Кур ("Гора"). Правителем Урука став Гільгамеш, батьком якого був демон-ліллу, а матір'ю — богиня Нінсун (яка у "Гімні Шульги" називається драконом, а її син — дикооким левом). Але Енкі з втратою верховенства не зникає, не перестає діяти. На своєму літаючому човні-магурі, який називається "Козоріг Абзу", він вирушає у подорож всім Шумером, на "чорну гору", у таємничу країну Мелухха і благословляє їх всіх. Потім Енкі замешкує у місті Ур, де "діє словом Енліля", перетворюється на дикого бика, який заволодіває дикою коровою-рікою, від чого народжуються ріки Тігр та Євфрат. Після цього Енкі розподіляє обов'язки між богами: Енбілулу (охоронець вод), "син Кеша" (охоронець риби), Ішкур (громовержець), Енкімду (будівничий каналів), Ашнана (богиня рільництва), Сумукан (володар гір і звірів), Думузі (бог пастухів), Уту (Сонце), Сін (Місяць, з особливим статусом як син Енліля і Нінліль), УтТу (богиня ткацтва), Абу (бог рослин), Еншаг (володар Дільмуну), Нінтулла (володар Магану) тощо. Від шлюбу Енкі з матір'ю-богинею Нінхурсаг народжується богиня дозрівання Нінму. Вона ж від свого батька народжує "богиню гірської країни" Нінкурру. Енкі також намагається згвалтувати свою другу дочку УтТу, але її мати Нінхурсаг проклинає свого чоловіка Енкі. Пізніше їх примирює лисиця і у божественної пари народжується чарівна богиня календарних місяців Нінті ("господиня життя/ребра"), яка відома і єгиптянам як богиня Нейт, і яку сучасні міфологи вважають прообразом біблійної першожінки Єви, створеної з ребра першолюдини Адама.

Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачкою за діями всіх молодших богів — їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) "ме" — "божественні сутності", "цілісності, внесені ззовні", та переховує у своє місто Урук. Як вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.

Міленаризм

Проступає з пітьми історіософський принцип “відкриття — подія — закриття”:

Мафусаїл довідується про майбутній потоп — здійснення Потопу — Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100–х рр. до н.е. мури Уруку — цивілізація Міста (“Земного Граду”) — з’явлення семи пророків перед приходом Месії.


Внаслідок цього царство земне (“Дочку Вавилонську”) замінить Царство Христа на землі тривалістю у “тисячу років” (Об. 20:4) (власне Візантійська імперія, до свого падіння в 1453 р. під ударами Османів, проіснувала рівно тисячу років). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство — хіліазм (по-грецьки) або міленаризм (латиною), від слова “тисяча”.
Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов’язані найпопулярніші на Русі апокрифи. Видіння грядучого царства розповідає "Слово Мефодія про Михайлове царство і про антихриста", що датується VII-VIII ст. Описання цього царства витримане у ветхозавітній традиції: "... По всій землі не буде ратей і ніякого заколоту і почнуть ходити шляхом від Ієрусалиму до Індії... І об’являться всі скарби, що від Адама заховані суть. Цар же Михаїл розпочне давати людям багатство всіляке, і будуть бідні як бояри і бояри як царі. Тоді не буде ні татя, ні розбійників, ні лихоїмця, ні брехуна, ні зависника, ні гордовитого, ні скомороха: припиниться бо тоді всяка справа і буде радість та веселощі і тишина всіляка". Але через незмірне благополуччя жителі цього царства впадуть у обжерство і розпусту, зовсім забувши про Бога. За це Господь на певний час забере царя Михаїла і помістить його у заповітне місце, а престол захопить антихрист, який до того був помічником Михаїла і прикидався добрим і благочестивим. Захопивши владу, він проявить повною мірою свою злобу і безбожжя. Тільки після того, як антихриста переможе архангел Михаїл, цар Михаїл повернеться на свій престол. Це пророцтво, в котрому архангел Михаїл та цар Михаїл майже ототожнюються, слугувало основою сюжету знаменитої ікони московського Кремля "Архістратиг Михаїл з діяннями" .
Більше того, вважалося, що “прототип” Месіанського Царства існує реально (іманентно). Августин Блаженний заперечував грядуче Тисячолітнє царство Месії, зазначаючи, що текст Об’явлення Іоанна слід розуміти символічно: месіанське царство на землі почалося на землі з самого заснування Церкви Христом. Тим самим віра на грядучий земний рай була у віруючих відібрана. Христове Царство у свідомості західних християн почало ототожнюватися із самою католицькою церквою, у східних — із фактом "симфонії" Церкви та Імперії, а в епоху Відродження — як нове соціально-політичне облаштування, яке для Данте асоціювалося безпосередньо з Римською імперією, а для гуртка Медічі (де провідним філософом був М. Фічіно) — з "добрим правлінням", де здійснюються універсальна гармонія і моральний закон, тобто процвітанням під керівництвом мудрих і багатих правителів, які є проявами творчої, деміургічної сили природи (уособленої античним Паном).

КЕЛЬТО-САРМАТИ

Можливо, що міфологічна оповідь про вторгнення в сусідню Ірландію божественного Племені богині Дану (Туата Де Дананн; валлійцям відома міфічна сім’я Дон, про яку розповідає Четверта «вітка» Мабіногіон) є ніщо інше як насправді експедиція римських легіонерів. Відбулося, як на нашу думку, забуття істинного факту римсько-аланської інтервенції, аналогічно до того, як у часи Прокопія Кесарійського навіть самі римляни не пам’ятали, хто спорудив вали на півночі Британії, а відносили спорудження "стіни" (тобто Адріанових валів) до самих стародавніх мешканців острова, та ще й, явно запозичуючи ці уявлення у нових поселенців на острові (англосаксів), визначали землі за стіною місцем, де мешкають душі померлих, котрих перевозять на кораблях із континенту (Прокопій Кесарійський, "Війна з готами", VIII, 20:42-57) . Тим більше, що на зміну Племенам богині Дану, яким вони змушені передати владу над Ірландією — це "сини Міля", в назві яких всі дослідники бачать латинське miles "солдат", тобто на зміну розвідувально-колоніальній експедиції алан як найманців римлян приходять самі римляни.

Самі ж римські легіонери були родом з берегів сарматських Дунаю, Дону, Дніпра та Дністра (пор. з ірл. duine “людина”; у ведичній традиції богиня Дану є дружиною парного божества Мітри-Варуни і матір’ю Врітри – ворога героя Індри). Вражає, що хоча племена Дану й овіяні героїчним ореолом та пошануванням в ірландській традиції, проте наявна більш рання позиція, за якою не слід відчувати до них жодної пошани.

Зумовлено це явною чужорідністю племені богині Дану для кельтів (хоча Дагда вважається засновником друїдизму) та, зрештою, поразкою від партії радикальних кельтіберніїв на чолі з Мілем. Туата Де Дананн відійшли всередину пагорбів (side) і чародійних місць (sidbrugaib). Але верховний король Племені богині Дану Мананнан (у валлійців: Манауідан) Мак Лір (Мананнан Син Моря) мешкає за морем в Емайн Аблах (Емайн Яблук), аналогічному бритському Аваллону (можливо, мається на увазі острів Мен(-Авалон)). Власне він дарує королеві Кормаку Мак Арту чарівну золоту чашу, яка, якщо над нею сказати три брехні, розпадається на три частини, а якщо сказати три правди,то вона знову стає цілою.

Супротивна на землях Ірландії і споріднена Племенам богині Дану група Фір Болг (“Мішкуватий народ”) вважається синами Гумойра, нащадків Данауса і Грека, синів Понта . Відомо, що кельти–галати (три племені: трокми, вольки-тектосаги, "охочі до мандрівок" і толістобоги) в Малій Азії власне успадкували землі, котрі раніше завоювали кіммерійці і ця спадковість у володінні могла відбитися в міфологічній генеалогії кельтів (Гумойр = Кіммерієць), а галати часів апостола Павла цілком могли бути посередниками християнізації Кельтського світу. Також загін кельтських найманців був у понтійській армії Мітрідата (App., Mithr., III) і вважається, що саме їм належали ритуальний кельтський казан, знайдений у кургані Садовому біля Новочеркаська, та кельтський шолом, знайдений біля хутора Веселого (на Нижньому Дону) . Також, за Пріском Панійським, значна частина кельтських племен (амілзури, ітимари, тоносури, войски) мешкала вздовж Дунаю (кельт. “Данубіс”) в Паннонії та до північного побережжя Чорного моря і була винищена лише гуннами дядька Аттіли Руї (Ругіли) в 420-х рр. (гунни та готи часто тодішніми європейськими авторами називаються ще й скіфами).

В “Битві біля Маг Туіред” з жорстоким і ворожим Племені Дану народом фоморів (Fo-Moire) ототожнюються скіфи , що цілком зрозуміло з історичного протистояння сарматів (носії прохорівської культури) і скіфів (та нащадків останніх — носіїв зарубинецької археологічної культури). Наприклад, Діодор Сицилійський пише: “... Галльські народності найбільш віддаляються на північ і сусідні скіфи настільки люті, що вони пожирають людей; те ж розповідають і стосовно бретонців, населяючих острів Ірін (Ірландію)”. Також: “... Слава про їх [кельтів, — О.Г.] хоробрість і варварство встановилася здавна, бо під іменем кіммерійців вони в минулі часи спустошили Азію. Це вони взяли Рим, зруйнували храм у Дельфах, підпорядкували данині велику частину Європи і Азії, і в Азії, заволодівши землею переможених, утворили змішане плем’я галлогреків” (Diodor Sic., 1:32) . Також цікавою в цьому сенсі стає концепція Я. Росен-Пшеворської про скіфське походження кельтських друїдів .

Думається, що західно-євразійська схема протистояння “кіммерійці — скіфи — сармати” була накладена як матриця на етнічну історію Ірландії: Фір Болг — фомори — племена богині Дану та на історію германців: йотуни — вани — аси. Аналогічна і, можливо, архаїчніша калька наявна у кавказькому нартському епосі аланського походження: Алагата — Бората — Ахсартагката (останні — нащадки Дзерасси, дочки володаря водяного царства Донбеттира, дружини Ахсартага і матері близнюків Хаміца та Уризмага, і виявляють іменну тотожність з сарматами-акацирами, найманих Римом для оборони Херсонесу від Боспору). Показово, що у кавказьких адигів існує приказка "Ти не чорт і не шармат, звідки ти взявся?", а у грузинській мові слово "царматі" означає "язичник", а у мовах вайнахів (чечени та інгуші) словом "царьмат" називають страшну, чужу людину.

Це накладання “матриць” здійснене було саме сарматськими (аланськими) вершниками–легіонерами, і це передання належало до загального контексту посвячення (ініціації) у “вершника” (“рицаря”), як аналогічно, на думку М. Еліаде, належить до такої ініціації сам переказ про Грааль: “...тут завжди присутній мотив довгого і напруженого “пошуку” чарівних предметів, котрий вимагає, окрім всього іншого, проникнення героя в інший світ... У правилах допуску в групу воїнів, якою керує Артур, можна розшифрувати деякі випробування під час вступу в таємне товариство типу “чоловічого союзу”...Багаточисленні випробування, через котрі проходять персонажі артурівського циклу, належать до тієї ж категорії: в результаті пошуків герої виліковують таємничу хворобу Короля і, зробивши це, відроджують “Спустошену землю” або самі стають суверенами. Відомо, що функції влади пов’язані з ритуалом посвячення” . Те, що Грааль неминуче пов’язується з дівою-охоронницею (яка, навіть, попри певні заперечення, теж може “шукати Грааль”), наводить на згадку версію, базовану на археологічних артефактах , ототожнення амазонок, які повернулися з Феміксіри в Малій Азії до степів на північ від Кавказу, із сарматами (савроматами; дв.-іран.saoromant "оперезаний мечем"), які, за Діодором Сицилійським, переселилися з Мідії до Танаїсу, будучи безпосередньо пов’язані із передньоазіатськими походами скіфів . З скіфо-сарматами та їхніми уявленнями про амазонок кельти (галати) могли безпосередньо зіткнутися ще в Північному Причорномор’ї, коли в кінці ІІІ – початку ІІ ст. до н.е., за даними декрета Протогена, у союзі з германцями-скірами загрожували Ольвії, а сусідні землі Великої Скіфії були спустошені сарматами. Власне кельтськими є поселення Бовшів на Дністрі (Ів.-Фр.обл.) та поселення біля с. Залісся в усті Прип’яті. Як наслідок цих контактів постали такі археологічні культури, як зарубинецька та Поянешти-Лукашівка.

Latest Month

October 2019
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner