February 4th, 2008

Я Африка

ЗАБУТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РАСОЛОГ

Іван Раковський народився 24 серпня 1874 р. в сім’ї пароха Протесів d Чагрові Рогатинського повіту разом із сестрою-близнючкою Марією. Навчався у львівській Академічній гімназії та на філософському факультеті Львівського університету, де студіював природничі науки (1892-1897). У 1896-1899 рр. підробляв в Академічній гімназії, 1899-го його призначили на посаду професора Коломийської гімназії, де пропрацював десять років.

Під впливом Федора Вовка зацікавився антропологією, неодноразово провадив антропологічні дослідження. 1903 р. склав докторат у Львівському університеті, обраний дійсним членом НТШ. 1908 р. І. Раковський отримав посаду секретаря НТШ і переїхав до Львова. Тут він став ініціатором і першим головою антиалкогольного й антинікотинового товариства “Відродження” (1909). 1910-1928 рр. – професор Академічної гімназії, автор підручників із зоології та геології. Член Російського товариства антропологів з 1912 р., член Товариства антропологів Франції з 1913 р. 1917 р. – професор зоології та антропології в університеті в Кам’янці-Подільському. 1918-1919 рр. – ув’язнений польською владою в концентраційному таборі в Домб’ю. 1921-1924 рр. – секретар таємного українського університету у Львові.

У 1904-06 під керівництвом Ф. Вовка провадив антропологічні поміри в Карпатах і продовжував їх на Поділлі. У 1912 — 14 антропологічні студії поглибив у Петербурзі (у Ф. Вовка) і в Парижі. У 1914 — 17 працював у Відні у Дослідницькому інституті Сходу та Близького Сходу (Forschungsinstitut für Osten und Orient. Понад 20 наукових праць з ділянки зоології (зокрема безхребетних) і антропології (найважливіші — «Расовість слов'ян», 1919, «Погляди Хведора Вовка на расовість укр. народу», «Погляд на антропологічні відносини українського народу» — разом з Сергієм Руденком, 1925). Популярно-наукові праці та шкільні підручники з природознавства, «Новий світогляд сьогочасної науки» (1947). Раковський поглибив теорію Вовка щодо расової будови України з тим, що разом з Руденком, замість досить одноманітного лимарського типу Вовка, висунув теорію суміші найменш шістьох головних європейських типів не відкидаючи при тому переважної кількости динарського на всій території України.

1928 року І. Раковського відправили на пенсію. Проте він ще був повний енергії і швидко знайшов собі нове заняття. 1930-го в Коломиї сформувався колектив видавничої спілки для видавництва енциклопедії українською мовою на чолі з Василем Микитчуком, а головним редактором призначили І. Раковського. Відтоді його домівка по вул. 29 листопада (тепер –
Є. Коновальця), 31 на п’ять наступних років перетворилася на лабораторію УЗЕ. Редакція запланованого видання розташовувалася у Львові, адміністрація – в Коломиї, а друкарня – в Станіславові. Незважаючи на відстані, головний редактор чудово впорався зі своїм завданням, зумівши залучити до праці 136 авторів, які написали 34 тисяч гасел. Три ошатні томи (добрий папір, чимало кольорових ілюстрацій, друк мап виконав Піллєр Найман у Львові, ілюстраційних таблиць – знаменита фірма Ф. А. Брокгауза в Ляпціґу) УЗЕ вийшли з друку 1935 р. Це була перша українська енциклопедія: УРЕ (Українська радянська енциклопедія) з’явиться лише чверть століття пізніше як реакція на еміграційний проект “Енциклопедії українознавства”, також втілений тільки після Другої світової війни.

1935 р. І. Раковського обрали головою НТШ. Оскільки товариство було позбавлене будь-яких джерел фінансування, це був найскладніший період у його історії. Попри це, Раковський не допустив його розпаду, зумів домовитися з польським урядом про щорічну субвенцію 12 тис. злотих і залучив до фінансування НТШ український бізнес (підприємці замовили НТШ, окрім підручників, історію Галицько-Волинського князівства, альбом пам’яток княжих часів і популярний історичний місячник). Розпустила НТШ радянська влада. І. Раковський, побоюючись арешту, 13 січня 1940 р. виїхав до Кракова як “фольксдойч” за документами, сфабрикованими його знайомими з комісії репатріації німців із СРСР (цю комісію нацисти створили за згодою комуністів після укладення пакту Молотова-Ріббентропа).

В умовах війни І. Раковський не знайшов застосування своїм здібностям. 1942 р. він повернувся з родиною до Львова. Виявилося, що його будинок по вул. 29 листопада зайняв підрозділ СС. У Львові І. Раковський викладав антропологію й астрономію в Богословській академії та хімію на курсах державної хімічної фахової школи. Через наближення фронту у листопаді 1943 р. він знову виїхав до Кракова, згодом – до Відня, поневірявся по окупованій союзниками Німеччині, аж доки 1948 р. його сім’я не переїхала в Нью-Арк у США, де І. Раковський помер 28 лютого 1949 р.

Оцінюючи творчу спадщину І. Раковського, можна ствердити, що він не був великим ученим, а його статті про особливу “расовість” українців нині можуть лише розсмішити. Та водночас він нагромадив величезний багаж знань у найрізноманітніших галузях науки, захоплювався поезією, і саме завдяки своїй ерудованості, мабуть, редактором УЗЕ став саме він, а не інша особа. А з іншого боку, завдяки УЗЕ І. Раковський заслужив нашу вдячність. Показником його ретельності є ті прекрасні кольорові вклейки, які так подіяли на мою уяву три десятиліття тому. Про те, що з усієї його спадщини саме УЗЕ заслуговує на найвищу похвалу, можливо, здогадувався і сам Раковський. Ще перебуваючи в еміграції у Кракові, він висунув ідею енциклопедії українознавства. Проте цей задум реалізували після його смерті інші люди, далеко поза межами України.

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/03/03/13473/
Я Африка

Юрій Липа: Великі Заповіти

Шукаючи великих заповітів раси, не берім під увагу того, чи вони є популярні в сучасних політичних групах еліти. Нерозумом було б шукати української ідеї серед ідей, що йдуть за чужою модою з Заходу. Адже мова йде про заповіти раси, що є старіша від більшости цих західніх чи східніх держав. Так само не можна зважати і на те, що всередині української еліти істеризується кілька груп чи одиниць, які хочуть взагалі відірватися від історичности раси. від її "прадідівщини". Це звичайне пораженство.

Модні чужинецькі ідеї курсували від тисячоліть по українських землях, і так
само завжди були якісь незадоволені безтрадиційні групи, однак довершувано
тільки той подум, що виростав органічно з характеру раси, з терену й обставин.

Характер раси і терену дає нам одність історії й організації, зате обставини
вияскравлять сучасність.

Воля зарисовується як відповідь, як протидія ворожим обставинам. Зачнім від
найважливіших.

Що зостанеться українській расі, коли їй відібрано величезну частину її
матеріяльних цінностей, відібрано спокій, а еліта її роздріблена?
Відібрання українцям майже на всіх просторах матеріяльних цінностей,
виволікування українців з їх затишних кутків і хуторів - це велика проба
характеру. Масам дає вона багато: привчає їх, і так схильних до колективізму,
до відчуття вартосги чистоти расових посувів - великих походів, переселень
типу орди і т.п. Інтелектуалізм еліти теж має свій час проби. Кожна нежиттєва
концепція інтелігента /а тих концепцій є сотні!/ відразу виставлена на пробу
очевидности. Так само відрухи не дають нічого більше понад відрух і відразу
розвіюють покладені на них надії. Треба чогось масивнішого. Шарпливість і
сварки слабшої частини української інтелігенції, як реакцію, збуджують усе
глибшу тугу за одністю в боротьбі раси. Все менше місця па фрази, пози і
лірикування. Є туга за чимось більшим, а тс більше може здійснити тільки
органічна солідарність української раси.

Відродження сили українців часто виступало по попереднім знищенні їх
матеріяльних можливостей. Можливо, що упадок матеріяльних пут визволяє душу
раси. Надмір духовної сили в цих руйнаціях і нещастях викличе потяг до
релігії. Потяг до свого, власного релігійного вислову - це те, що жде
українців іще в більшій мірі, ніж досі.

Захитаною є їх прив'язаність до землі, захитаний є їх і побут і історичні
традиції. Та це все лишень назовні вдасться знівелювати. і побут, і
геополітичні традиції в більшій своїй частині зробилися вже підсвідомими в
одиниці чи в родині. При першій можливости відживе, як заповіт, прастара
українська вісь.

Вкінці образ морального занепаду, що тепер часто трапляється і в своїх, і в
чужих, викличе як реакцію потребу вияскравлення моральних підстав, і то в
першу чергу в самій еліті.

Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави
- це є величезні заповіти. Залові ги ці є в самій українській крові: щораз
сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування тих
заповітів всіма українцями як призначення України.

СОЛІДАРИЗМ РАСИ
В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу, що прийшла як
Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова.

Границі - це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту -це нищити органічність природи.

Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто
відступає. Спеціяльно небезпечне є це серед європейських рас і народів з їх
такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні
підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу.

"Пропащий час" - сказав, наприклад, про духовний контакт із Росією один
політик, що в минулому столітті стільки зробив для цього контакту
/М.Драгоманов/. Пропащий час - може сказати не тільки українець, але й поляк,
бачучи, як у XVIII ст. близький духовний контакі із східнім сусідом нищив
індивідуальність одного й другого.

"Пропащий час" - повинен сказати й москвин про XIX ст., коли політика
Петербургу московськими руками знищувала чужі індивідуальності, а одночасно не дала висловитися й московській.

Для добра людства треба пам'ятати цей "пропащий час" всяких більш чи менш
виразних асиміляцій. Вибух психічної "затисненої клітини" робить незвичайні
шкоди, а негативна імпрегнація', що потім зостанеться, - це найбільша
небезпека для розвою рас і народів.
Недарма мудрі раси - давніше елліни і римляни, тепер англосаксонці /а осіанньо й германи/ підкреслюють свою нехіть до асимілювання.

Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним жиїтям, з власними святощами і вселюдськими цінностями. Чужі, накинені духовні цінности не мають ніякого значення. Та й не накинені цінности приймаються тільки по своїм часі спроби всередині раси. Злочином проти Провидіння і природи є втручання до чужого духовного життя.

Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіян світу - це той, що проходить через Україну.

Перша найважливіша думка про Україну - це з погляду ззовні. Ніякі починання
від внутрішніх подумів. Як можна говорити про живий організм, не окресливши
його меж, не виділивши його з чужого оточення?

Нема іншої глибшої ідеї тепер, у часах тотальних воєн на знищення, як ідея
расової солідарности. Дехто її пробує висміювати, як ліберальну ідею "згоди"
XIX віку. Це неправда. Вік XIX не повернеться, його вказівки також. Можна й
треба очищати сучасне українство від деяких решток цього віку, але треба
дивитися і вперед. Там ждуть українців віки, скоріш подібні до XVII чи навіть
VII , Довкола українців є тільки неукраїнці, чужі їм або ворожі. Ніяка з
давніх ідей XIX ст. тепер не має сили.

Расова солідарність - це не з'їзд, не зібрання, не аритметична сума груп, це відчуття організму раси. Відчуття неекзальтоване, відчуття не як вибух, а як тривалість. Вибух ентузіязму був на місці 1917 p., тепер нема чого його повторювати. Тепер на першім місці - відчуття расового організму, постійно загроженого ззовні. Як оцінювати доцільність уживання груп і одиниць всередині раси? Тільки з погляду примату зовнішньої політики раси, тільки оцінюючи ії
здатність до безпеки і пружности в боротьбі
.

Здатности раси до боротьби назовні - це важливіше, ніж усі генеральні й
негенеральні ідеї раси. Це таке просте, як те, що сила й здоров'я людини є для неї важливіше від усіх теорій і наук оточення.

Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння.

Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці /наприклад. Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні/. Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак це лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються.

Зате ця сама острівність раси вимагає упорядкування всередині раси.
Порядкувати всередині раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажімо, з часів Руссо /ліберали/, чи людини-автомату з теорій Маркса
/комуністи/, чи навіть людини ліричного ніцшеанця /літературне державництво/,
не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є. В кожнім українцеві є
хоч відблиск здатности до суспільної будови. Метою ж будівничого лишень і може бути віднайдення цеї здатности, а не фантастичні "перевиховування".

Отже, впорядкування того, що вже є бологічно в українцях, їх відвічних будівничих цінностей. Це є матеріал до впорядкування.