June 9th, 2008

Я Африка

Український НЕОвізантизм!

Бойчукісти — плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Михайла Бойчука (10 жовтня 1882, Романівка — †13 липня 1937).

Першими прихильниками митця (в його паризький період) були С. Налепінська, С. Сегно, С. Бодуен де Куртене, М. Касперович, Є. Бачинський, Я. Леваковська, Г. Шрамм, О. Шагінян. У 1910 році на Паризькій виставці в Салоні незалежних їхні твори були представлені як «школа Бойчука» під загальною назвою «Відродження візантійського мистецтва». Найбільш талановитими послідовниками львівського періоду Бойчука були Я. Музика і М. Федюк.

У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Попри те, історія мистецтвознавства недвозначно вказує на існування двох найбільш відомих у світі шкіл монументального живопису: української та мексиканської. І саме в такій почерговості. 1919 рік – Михайло Бойчук та 200 його учнів здійснюють розпис чотирьохповерхових приміщень Луцьких казарм. У Мексиці перші спроби були зафіксовані лише в 1922 році. Дань поваги найвизначнішому на той час монументалістові віддає і Рівера, назвавши Бойчука своїм учителем. Показовою була взаємна зацікавленість між М.Бойчуком і Дієго Ріверою. Те, що вони мали спільні погляди на роль монументального мистецтва у суспільному житті, у формуванні суспільної психології, і те, що пізніше Рівера називав Бойчука своїм учителем, як згадував учень Бойчука О.Мизін, - багато про що говорить. До Рівери доля була милосерднішою, і йому, як відомо, вдалося реалізувати ідейно-художні принципи монументального малярства. Про те, яким могло бути монументальне малярство в Україні, можна лише здогадуватися! У Мексиці було реалізовано програму-маніфест монументалістів. Вони довели всьому світові, на що здатне монументальне мистецтво, яку соціальну роль воно може зіграти в суспільному житті при умові спільності інтересів Держави і Народу. Кажуть, що коли Дієго Рівера 1927 року побував у Москві і побачив репродукції творів бойчукістів, він сказав Седлярові: «Дивно, як в нас багато спільного з вами, хоча ми знаходимося на протилежних кінцях землі, я в Америці, ви в Україні. Але з іншого боку, — вів далі Рівера, — культурна спільність у нас, мабуть, коренева. Ось днями на партз’їзді тут, у Москві, під час перерви я почув, як співає мексиканських пісень одна з делегацій. Підходжу ближче, аж то співають українських пісень українці».



Бойчук казав, що сучасне мистецтво може вийти з моральної кризи, апелюючи до середньовіччя з його богобоязливістю, стишеними інтонаціями, ліризмом і сумовитістю. І треба сказати, що навіть у Парижі, де, здавалося, мистецтва по вінця, ця невелика школа візантистів не загубилася, її помітили, а поет і критик Аполінер присвятив бойчукістам спеціальний розділ у своїй хроніці, де він писав: «Це дуже цікава школа хоч би тим, що майстри ці виставляються колективно, що їхній навчитель не хоче випинати індивідуальне начало. Що він вважає колективну творчість кращою, ніж надмірний індивідуалізм, який, на думку Бойчука, вадив багатьом майстрам паризької школи». Аполінер віддав належне і ерудиції бойчукістів: «Ця малоросійська група дає приклад того, як можна вільно мандрувати сторіччями. Досі на таке були спроможні поети, а нині і художники поставали ерудитами. Вони подорожують по сторіччах і почуваються кревними Джотто і Чімабуе».


У 1917—1922 роках в майстерні монументального мистецтва Бойчука в Українській Академії мистецтв у Києві вчилися Василь Седляр, Іван Падалка, Т. Бойчук, О. Павленко, А. Іванова, О. Сахновська, М. Трубецька, І. Липківський, Н. Іванченко, Р. Лісовський, Н. Хазіна (Мандельштам) та інші. До другої генерації учнів належали О. Мизін, О. Бізюков, Мануїл Шехтман, М. Рокицький, Є. Холостенко, Н. Ріхерт, К. Єлева. До них слід додати харківських та одеських монументалістів, які перебували у сфері впливу Бойчука і співпрацювали з ним.

Багатьох дивує те, що більшовики повелися з бойчукістами дуже жорстоко: адже ці художники щиро слугували своєю культурою більшовицькій ідеї. Віра у нову владу з її гаслами всесвітньої справедливості породила високе бажання творити «соціалістичний ренесанс». Навіть арешт Бойчука органами ЧК 1919 року не зломив волю художника служити більшовикам. Тримали Михайла Львовича тоді впродовж місяця. Його учениця Надія Хазіна, дружина поета Мандельштама, хотіла клопотати за Бойчука перед самим Раковським — головою уряду, але Бойчука було звільнено з-під варти.

До другої половини 20-х років позиції бойчукістів були міцними, чому сприяв їхній успіх на міжнародних виставках. У 30-ті ж роки переважну більшість цих митців, як і самого Бойчука, було репресовано за «контрреволюційний традиціоналізм» і «національну форму», а чимало їхніх творів знищено.

Було відомо, що період між 1910 та 1914 роками, Михайло Бойчук провів у Львові, поселившись в майстерні Івана Труша на вул. Чернецького, 26. Він близько знайомиться з митрополитом Андреєм Шептицьким. Директор Національного музею Іларіон Свєнціцький залучає його до реставрації ікон XV–XVI століть, констатуючи: „Хорі музейні ікони найшли на кінець справжнього лікаря.” В 1914 році Михайло Бойчук змушений терміново покинути Львів. Певний час, можливо, декілька місяців він проживає в монастирі Василіанок біля села Словіти Золочівського району. Очевидно, що молодий художник, який захоплюється Візантією та щоб даремно не гаяти часу, пропонує настоятелю розмалювати монастирську каплицю.

Перша пошукова експедиція в складі Романа Онишка, Євстахії Шимчук та Галини Яремич дійсно знайшли в каплиці тепер вже колишнього монастиря під тиньком настінні розписи.

Сумнівів не було – це фреска Михайла Бойчука!



http://www.vgolos.com.ua/articles/5261.html
http://memorial.org.ua/education/draw/2/index.htm
http://cn.com.ua/N238/culture/date/date.html
http://www.lib.ua-ru.net/inode/19224.html