September 25th, 2011

Я Африка

Политический бордель

Andrew Okara:

только что с одной хорошей знакомой обсуждали сегодняшние политические приколы (ввп, медвед, едро), а также - что те или иные комментаторы-политологи сказали на сей счет. и обсуждали - почему этот сказал именно так, а не иначе, а другой - иначе, а не так.
и вдруг ловлю себя на мысли: бляха! мы обсуждаем не политический вопрос и не реакцию на него интеллектуалов, а бордель! такая-то проститутка оказалась в фаворе - поэтому ее реакция такова, другая - очень хочет занять хорошее место. ну а третьей сказали: чувиха, у тебя грудь обвислая, поэтому иди гуляй - тусуй с дальнобойщиками! и именно по этой причине ее реакция такова...
лично у меня есть сомнение, что ввп будет президентом рф 12 лет - просто не факт, что россия дотянет до его четвертого срока...
Я Африка

post

Оригинал взят у pokyrys в post
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ: на шляху до „загірньої комуни“ …

Сучасний літературний процес в Україні хибує на тенденційність і клановість. Напевне, час такий переживаємо. Одна зі складових такого стану – в хаотичности cамого розвитку та інтерпретування. Причини глибші за мистецькі, але найголовнішу з них все-таки нагадаю: зневіра в перспективи національні й невиразність стратегічного державного мислення в політичної аристократії.
Чому це так важливо для українців? Відповідь проста: сформованість навколо спільних ідей у суспільства відсутня, національна ідея свідомо провалена, квазіліберальні цінності розбещують молодь, в якої почуття патріотизму або викривлене, або знівельоване.
Література не розвивається, вона хаотично відроджується (перманентний ефект Фенікса, який щоразу відроджується із попелу). Суспільство озлоблене, варварський капіталізм вихолощує і спотворює будь-які розмови на теми моралі.
Прикарпаття завжди було унікальним краєм зі своїми традиціями, своїми звичаями, своїм особливим статусом, – важливої складової галицького П’ємонту, де формувалася, збройно захищалася і утверджувалася національна ідея.
Прикарпаття – край воїнів. Роман Шухевич і Василь Кук. Василь Андрусяк і Мирослав Симчич. Сотні й тисячі юнаків і юнок, які загинули, захищаючи ідею вільної України.
Прикарпаття – край політиків. Левко Бачинський і Теофіл Окуневський. Степан Бандера і Степан Ленкавський.
Прикарпаття – край музикантів, художників, письменників. Він завжди славився своєю культурою, своєю літературою. Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Михайло Яцків, Ярослав Окуневський, Марійка Підгірянка, Юрій Шкрумеляк, Станіслав Вінценз, Михайло Ломацький, Михайло Козоріс, Ірина Вільде, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Роман Федорів, Тарас Мельничук, Степан Пушик, Павло Добрянський, Богдан Бойко, Микола Яновський, Галина Турелик, Неоніла Стефурак, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Юрій Андрухович, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Ольга Деркачова, Олег Криштопа, Тетяна Малярчук, Василь Карп’юк, Наталя Ткачик … Тільки один перелік яскравих, талановитих літераторів зайняв би декілька сторінок.
1971 року в Івано-Франківську була створена обласна організація Спілки письменників України (тепер, Національна). Першим керівником організації став поет Микола Карпенко (1925-2007). Відтак, прикарпатським письменницьким гуртом керували Павло Добрянський (1930-2011), Ярослав Дорошенко (1931-2007), Василь Добрянський. Із березня 2009 року відповідальна і почесна місія очолити обласну спілку письменників випала мені. Сьогодні в рядах спілчанської організації 53 письменники. Се офіційно зареєстровані у творчій громаді.
А ще маємо письменників, які або є в рядах Асоціації українських письменників, або вийшли з будь-яких спілок, або ні в які спілки не прагнуть. Від того вони гіршими не стали, і пишуть, так само добре, як і писали. І це теж особливість сьогоднішньої доби. «І нема на те ради», – як люблять говорити в Галичині.
Літературний процес на Прикарпатті набув нових рис після 1991-го року, проголошення незалежности України. Бо в радянський період письменники, аби зреалізувати свій творчий потенціял перебиралися на столичні (київські) або регіональні (львівські) обрії. Це видно на літературній долі Дмитра Павличка, Яреми Гояна, Павла Осадчука, Василя Герасим’юка, Івана Малковича (Київ) чи Романа Іваничука, Романа Федоріва, Василя Стефака, Павла Федюка, Василя Левицького, Марії Людкевич (Львів). Фактично з того покоління літераторів, які вирвалися за межі регіонального відчитання, в Івано-Франківську залишалися Степан Пушик, Богдан Бойчук, Павло Добрянський, Микола Яновський, Тарас Мельничук, Галина Турелик. Потім вже підійшли нові покоління.
Хоча найщасливішою доля була до Шевченківського лауреата Степана Пушика, яскравого і колоритного поета-пісенника, невтомного збирача народних скарбів, автора багатьох наукових гіпотез (найвідоміша про авторство «Слова о полку Ігоревім»), талановитого оповідача (роман «Страж-гора» став справжнім проривом в осмисленні народної оповідної традиції).
Доля інших літераторів набувала рис маргінальних, хоча всі розуміли і знали, що талант їхній непересічний. Просто в літературі замало одного таланту. Потрібне везіння. Творче і людське. Десь забракло його і прозаїку Богданові Бойкові (1937-2000), який так яскраво прорвався в літературу своїм романом «Липовий цвіт сорок першого…», але щось забракло йому вирватися за межі стереотипного сприйняття і він поволи усамітнювався від світу; збайдужів до життя і згорів талановитий новеліст Микола Яновський (1938-2000), який став жертвою юнацької жорстокости; внутрішнє самоспалення як форму протесту обрав непокірний Тарас Мельничук (1938-1995); замкнулася у своєму елегійному спогляданні майже на два десятиліття Галина Турелик. Тільки Павло Добрянський (1930-2011) своїм відкритим і щирим серцем сміявся до світу і до людей, які відгороджувалися від нього стіною байдужости…
Пожвавилося літературне життя в Івано-Франківську з появою Юрія Андруховича у ролі поета-«бубабіста». Ось хто закумулював творчий неспокій і вдихнув життя в застійні рамці літпроцесу. І виникнення розмов про «Станиславівський феномен» змогло набути реальних обрисів завдяки його харизмі й таланту. Карнавальна естетика, плекана літгуртом «Бу-Ба-Бу», залишалася одним із можливих способів привертання уваги до митця у збайдужілого і озлобленого суспільного загалу.
З’являються такі колоритні й талановиті постаті як Юрко Іздрик, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Олег Гуцуляк, Галина Петросаняк, Марійка Микицей; нового дихання набуває поезія Ярослава Довгана.
Це була смілива і нахабна спроба канонізувати розбурханий літературний простір; спроба створення нової літературної ієрархії. Так, спочатку до цього приглядалися з нерозумінням: якісь провінціяли задумали перекроїти літературну мапу України. Потім це викликало невдоволення і спротив. Це був неминучий період боротьби і протистояння різних естетик і різних досвідів. Провокували таке несприйняття і самі «феноменці»: своєю категоричністю, своєю клановістю, тенденційністю формулювань і вчинків. Оглядаючись назад, розумію, що без нього – цього протистояння – не могло бути розмов про Івано-Франківськ як про серйозний і поважний літературно-мистецький центр. Так само не бачу потреби щось заперечувати чи каятися у своєму заангажуванні в цьому надумано-конкретному протистоянні. Ні. Все відбулося так, як мало відбутися. І завдяки внутрішній естетичній боротьбі мистецький Івано-Франківськ позбувався своїх вразливих місць, залишаючись епіцентром постійного внутрішнього творчого боріння.
Тому не дивно, що саме літературний Франківськ породив «станиславівську мистецьку Фронду» , яка базувалася на засадничо іншій концепції – усвідомленого трагізму митця. Хоча в контексті cамої творчости ця відмінність була радше умовною. Тут відігравала ролю не так естетика, як особливості індивідуального світосприйняття, зумовлені особистим досвідом (виховання, навколишнє оточення, психічні властивості митця).
Степанові Процюку не залишалося нічого іншого як бути опозиціонером. Вічним опозиціонером. Поява «Нової дегенерації» (1992) виглядала більше літературною грою, аніж усвідомленим принципом. Тому так швидко, буквально через два роки, доля кожного з «новодегенератівців» формувала власну літературну стезю: Іван Андрусяк урізноманітнив жанрове поле своєї творчости: поезія, проза, переклади, критика; в останні роки виступає як талановитий дитячий автор. Степан Процюк відійшов від написання поезії, зосередившись виключно на прозі та есеїстиці, ставши творцем українського психіатричного роману, а відтепер ще й художньої психобіографії. Іван Ципердюк після обнадійливого дебюту, час від часу повертається до есеїстики, де чується органічно і затишно.
Окремої уваги заслуговують Андрій Малащук з Коломиї та Ольга Деркачова з Івано-Франківська. Перший є автором психологічних повістей та оповідань, друга – авторкою екзистенційно-надривної жіночої прози. Світ їхніх героїв драматичний, моментами трагічний. Причина не тільки в оточенні, але й у внутрішній замкнутості героїв. Їхньому невмінню і небажанню іти на контакт з людьми.
Близьким світоглядно й естетично до «станіславівської мистецької фронди» був прозаїк Антон Морговський (1957-2001), який, на жаль, рано відійшов. Його романи і повісті (не всі ще видані окремими книгами) є свідченням визрівання серйозного талановитого прозаїка, який не боїться «закритих» тем і по-флоберівськи безжальний до своїх героїв.
А ще можна і треба говорити про таких літераторів як поет, прозаїк і громадсько-політичний діяч Ярослав Ткачівський; прозаїк, публіцист, громадсько-політичний діяч Василь Добрянський; поет і громадський діяч Богдан Томенчук. А яке потужне гроно поетес старшого і середнього покоління: Галина Турелик, Неоніла Стефурак, Ольга Слоньовська, Ольга Бабій.
Картина літературного Івано-Франківська не є повною без науковця, публіциста, громадського діяча Володимира Качкана; критика і нарисовця Дмитра Юсипа; літературознавця і критика Степана Хороба; прозаїка Олександра Смоляка; поета, мистецтвознавця Мирослава Аронця; публіциста і нарисовця Геннадія Бурнашова; поета і драматурга Ярослава Яроша; прозаїка і літературознаця Романа Піхманця; прозаїка і режисера відеокліпів Олега Ущенка; прозаїка Романа Черковського …
Треба говорити про те, що літературну палітру Прикарпаття створює не сам обласний центр, а райони. Так, у Коломиї маємо цілий ряд талановитих письменників, без яких годі уявити собі літературу: прозаїк Михайло Андрусяк, автор величної трилогії про національно-визвольних рух в Західній Україні в 30-50-х роках ХХ століття, «Брати вогню», «Брати грому», «Брати просторів», за свою працю відзначений Національною премією ім.Тараса Шевченка (2010); поет і прозаїк, дисидент Дмитро Гриньків; поет, краєзнавець Микола Васильчук; гуморист, краєзнавець Микола Савчук; поет, журналіст Василь Рябий; поет, прозаїк Ярослав Ясінський; поет, прозаїк Андрій Малащук; скульптор, художник і поет Василь Андрушко… У Косові живуть і працюють поети Богдан Радиш-Маринюк, Іван Бойчук, Василь Гостюк, Марійка Лазарович; у селі Нижній Березів самітником проживає поет Дмитро Арсенич; у тому ж селі жила поетеса з унікальною внутрішньою делікатністю та інтелігентністю в слові Люся Малкович (1967-2011); у селі Смодна – поет і прозаїк Василь Шкурган, який канонізує у своїй творчости гуцульський діалект; у Тлумачі – поет Михайло Батіг; у Надвірній – поет Нестор Чир, який вже більше двох десятків років керує літературною студією «Бистрінь», з якої вийшли такі поети як Любов Василик, Надія Павлик, Ярослав Яковишин, Роман Киселюк; прозаїки Галина Христан, Марія Дзюба; гуморист Василь Равлюк (1949-2011). П’ятеро літстудійців стали членами НСПУ (Нестор Чир, Любов Василик, Галина Христан, Марія Дзюба, Надія Павлик). Двоє з них відзначені обласною премією імені Василя Стефаника (Нестор Чир і Марія Дзюба); у Калуші – поети Василь Ганущак, Іван Павліха; гуморист і пародист Ігор Гаврилюк; працював поет і чудовий перекладач Анатолій Онишко (1940-2006); в одній із Калуських шкіл працює заслужена вчителька України, поетеса і прозаїк Оксана Тебешевська; у Долині – поети Василь Олійник і Надія Дичка; на Рожнятівщині – поети Любомир Михайлів і Леся Щегельська; у Богородчанах – гуморист, прозаїк, краєзнавець Василь Бабій; у Городенці – краєзнавець і поет Володимир Никифорук; поетеса драматичної долі Орися Яхневич та молодий прозаїк Люба Солодка; у селі Острівці директорує й інколи пише чудові дитячі вірші Володимир Гросевич; у Снятині – поет і краєзнавець Мирослав Попадюк; краєзнавець і прозаїк Дмитро Мохорук; поет і журналіст Володимир Чипига; у Криворівні працює чудова поетеса Оксана Зеленчук-Рибарук; у Білоберізці на Верховинщині – поети Орест Князький, Анна Космач; із села Брустури на Косівщині, звідки родом Микола Яновський, поет і радіожурналіст Василь Карп’юк … Всіх не можливо згадати, але кожний із них на своєму місці і на своєму рівні працює на тому просторі, який називається українською книгою…
Окремої розмови потребують літературні часописи Прикарпаття: „Дзвіночок“, який цьогоріч відзначив своє 80-тиріччя і «Перевал», 20-тиріччя якого святкуємо. Дитячий журнал „Дзвіночок“ 1993-го року відновила і редагує поетеса Леся Диркавець-Пилип’юк. Її ентузіястична праця заслуговує всілякої підтримки і поваги. Добре, що журнал взяла під свою опіку Івано-Франківська обласна Рада. Майбутнє нашої держави залежить від того чи молоде покоління буде вірити у державницьку перспективу і працюватиме для її блага.
Журнал „Перевал“ заснований у вересні 1991-року. Її редакторами були талановиті прозаїки Василь Добрянський та Богдан Бойко. З 2000-го року журнал очолила поетеса, журналіст, громадсько-політичний діяч Ольга Бабій.
Сьогодні обидва журнали є форпостом українського слова на Прикарпатті й відіграють важливу роль у формуванні літературного процесу, популяризації і захисті українського культурного простору.
Кожного року тисячі людей приїжджають на Прикарпаття, щоб здійснити сходження на найвищу гору України Говерлу. Хтось її долає з першого разу, хтось відкладає на пізніше, але так чи інакше, кожен прагне здійснити це українське паломництво.
Літератори Прикарпаття також долають свої вершини. Не всім вдається здолати їх, але ніхто не відмовляється від самого бажання йти. Оце постійне, із покоління в покоління, літературне паломництво, в цілому дає свої позитивні результати як на зовнішнє сприйняття (європейський «прорив» Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Юрія Іздрика, Степана Процюка, Галини Петросаняк, Тетяни Малярчук), так і на внутрішнє відтворення і захист українського культурного простору.
У цьому найголовнішому завданні – захисті і популяризації вічних цінностей крізь призму українства – всі ці різноманітні досвіди і естетичні рівні єдині. Що дозволяє мені говорити про цільність і цілість літературного буття Прикарпаття на культурній мапі України.