July 6th, 2012

Я Африка

Украинец стал министром обороны Грузии

Оригинал взят у andreistp в Украинец стал министром обороны Грузии
После того грузинский парламент 4 июля 2012 года утвердил новый состав правительства президент Грузии Михаил Саакашвили представил нового министра обороны страны, этнического украинца Димитри Шашкини, чьи родители родом с Черскасской области Украины. Шашкин "политический сакартвели (самоназвание грузин - ред.) "до мозга костей".

В свою очередь Саакашвили называет нового министра обороны Димитри Шашкини "одним из самых наилучших патриотов", "генератором идей" и "опытным менеджером", который внесет в сектор обороны новые идеи для реформ.

Шашкини является одним из наиболее успешных молодых реформаторов-практиков команды Саакашвили. На его счету успешно проведённые в сжатые сроки тюремная и образовательная реформы.

После победы Революции роз Шашкини возглавлял грузинское представительство американского благотворительного фонда "Международный республиканский институт" (IRI).

Министерство по исполнению наказний он возглавил в начале 2009 года, и уже в декабре того же 2009 года он получает в сво’ распоряжение Министерство образования и науки Грузии.
http://www.facebook.com/roland.mikiani
Я Африка

Вольфганг Випперман: Фашистские движения в Бельгии.

Оригинал взят у falangeoriental в Вольфганг Випперман: Фашистские движения в Бельгии.

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_8199.html

В 1931 году один из руководителей "Фронтовой партии" Бельгии (демократической по своей сути, но с националистическим уклоном), Йорис ван Северен вышел из неё и основал "Союз фламандских национал-солидаристов" ("Verband van Dietsch National Solidaristen", "Verdinaso"). "Verdinaso" объединилась с другими мелкими фламандскими группировками во "Фламандский национальный союз" (ФНС, "Vlaamsch Nationaal Verband"). Характерные черты этой "Verdinaso" трудно поддаются описанию и вызывают споры среди исследователей. В то время как часть ее членов была по-прежнему настроена в пользу парламентской демократии и даже против милитаризма, другая часть, возглавляемая Йорисом ван Севереном, все более подпадала под влияние фашизма. Прежде всего это относилось к партийной милиции ФНС, называвшейся "Фламандской национальной милицией" (Vlaamsche Nationaal Militie"), а впоследствии "Фламандским воинским орденом" ("Dietsche Militanten Orde") и насчитывавшей 800 членов. Сначала ван Северен пропагандировал независимость Фландрии, но с 1937 года выдвигал концепцию "великой Бельгии". Бельгия должна была стать ядром великой державы, устроенной наподобие средневековой Бургундии и включающей, кроме Бельгии, также Нидерланды, Люксембург, Французскую Фландрию и Бургундию. Впрочем, многие из фламандских националистов были не согласны с этими империалистическими и фантастическими планами ван Северена. Они ушли из партии, не имевшей никаких успехов на выборах.

После того как ван Северен в мае 1940 года был убит французскими солдатами, некоторые сторонники ВНС и фламандской "Фронтовой партии", вопреки горькому опыту Первой мировой войны и ее последствий, опять готовы были сотрудничать с немецкими оккупационными властями, рассчитывая таким образом приблизиться к своей цели - независимой Фландрии. Этим они в значительной степени, если и не окончательно, дискредитировали фламандский фашизм и национализм.

В валлонском националистическом движении пример фашизма также привлек большое внимание. Прежде всего это относится к группировке, называвшей себя с 1924 года "Национальным действием" ("Action Nationale") и ставившей себе отчетливо выраженные антидемократические, антибольшевистские, антисоциалистические и антифламандские цели. Сверх того, она проповедовала создание сильного государства и введение корпоративной системы по итальянскому образцу. Это националистическое движение с примыкавшей к нему юношеской организацией "Национальное юношество" ("Jeunesses Nationales"), насчитывавшей около 3 000 учеников старших классов, также с трудом поддается классификации. Однозначно фашистским был "Национальный легион" ("Legion Nationale"), в который вошла большая часть "Национального действия", тогда как меньшинство влилось в католическую партию. "Национальный легион" был основан бельгийскими ветеранами войны и все более следовал в идеологическом и организационном отношении фашистскому образцу. Это особенно касалось его обмундированной и отчасти вооруженной партийной милиции под названием "Молодая гвардия" ("Jeunes Gardes"). После оккупации Бельгии немецкими войсками большинство членов фашистского "Национального легиона" примкнуло к движению Сопротивления. Его лидер Хунарт (Hoonaert) умер в 1944 году в немецком концентрационном лагере.

.
Я Африка

Адинатх Бхайрав: В Испании разрешили отрицать холокост а также разрешили многое другое

Оригинал взят у falangeoriental в Адинатх Бхайрав: В Испании разрешили отрицать холокост а также разрешили многое другое

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_7580.html

Верховный суд Испании в Мадриде своим постановлением от 3-го июня декларировал, что отныне пропаганда идей, связанным с отрицанием «холокоста», не может считаться преступлением в Испании. Даже в том случае, если сторонники этой теории прямо оправдывают действия Германии во 2-й мировой войне.

Это решение является завершением печально известного испанского закона в защиту «холокоста» № 607.2, который был принят в 1996 году под давлением консервативного правительства Хосе Марии Азнара. Данный закон создавал систему, по которой в дальнейшем подвергались давлению те, кто писал исторические статьи с оправданием действий нацистской Германии. Сам Азнар был в свое время активистом правой «фалангистской» лиги за освобождение и принимал участие в деятельности правых студенческих организаций в 1970х годах.
Постановлением Верховного суда признано, что этот закон нарушал право людей на свободное выражение своей точки зрения, которое гарантировано Испанской Конституцией. Судьи отвергли аргументы защитников холокоста о том, что холокост причинил вред евреям и угрожал самому их существованию. Судьи посчитали, что никакой человек или группа лиц не имеют права обижаться на то, как другие свободно выражают свою точку зрения. Иными словами, Испанский суд признал верховенство права на свободу слова и распространение информации над правами и интересами отдельных индивидумов и партикулярных груп. Главный судья Адольфо Прего де Оливеро Толивар, подводя итоги процессу и принятому решению, заявил:

«Мы не можем наказывать тех, кто просто распространяет идеологию, независимо от того к чему эта идеология может привести».

Для того чтобы подчеркнуть, что никакие образцы пропаганды, даже такие, которые могут звучать слишком вызывающе, не являются преступлениями, испанские судьи в качестве примера привели следующие фразы, за которые теперь в Испании не полагается наказание: «Немцы имели все основания сжигать евреев», «Немцы никогда не сжигали евреев», «Черные находятся в самом низу культурной и социальной лестнице человечества».

Все эти утверждения, заявил Прего, являются «неприятными». Но в современном конституционном государстве за них нельзя никого наказывать, потому что в нашем обществе всегда должны быть открыты двери для любых точек зрения. При этом Прего, однако, заметил, что по-прежнему будут считаться преступлениями и преследоваться все призывы к насилию.
http://es.novopress.info/1760/el-tribunal-constitucional-anula-el-delito-de-negacion-del-holocausto/

http://abyssman.livejournal.com/149972.html
Я Африка

Алексей Широпаев: Проповедь бюргерства - это проповедь свободы и революции!

Оригинал взят у falangeoriental в Алексей Широпаев: Проповедь бюргерства - это проповедь свободы и революции!

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_2953.html

«Я мечтаю о том, что появится, наконец, такое понятие: русский бюргер, подразумевающее свободу от психопатической тяги к “предельному и запредельному”, от “безбытности” и “богоносности”, означающей, как правило, непролазные сортиры и неадекватность “по жизни”. Бюргерство есть не измельчание русской личности, но ее трезвение, закалка, оформление. Российское государство всегда боролось с бюргером как с культурным и социальным типом, с бюргерством как состоянием души; оно начало свой исторический путь с уничтожения республики-бюргера — Великого Новгорода. Империи всегда был нужен босяк, а точнее психологическое босячество. Соответственно, для национал-демократии культурная, социальная и, прежде всего, психологическая буржуазность является основополагающей. Вообще, в России — в стране глубоко антибуржуазной — проповедь бюргерства как мировоззрения есть подлинная фронда, абсолютный нонконформизм. По существу, это проповедь революции».
(с) Алексей Широпаев
Я Африка

Люсьен Лора: Нынешние коммунисты - это реакционеры!

Оригинал взят у falangeoriental в Люсьен Лора: Нынешние коммунисты - это реакционеры!

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_04.html

Один из теоретиков французских социалистов Люсьен Лора (L. Lauret) в книге «Актуальные проблемы социализма» (1957 г.) писал:

«… Антикапиталисты, которые думают лишь о разрушении системы, не спрашивая себя, чем она должна быть заменена, имеют обыкновение видеть и изобличать «реакцию» чуть ли не повсюду, особенно там, где её нет. На самом же деле именно они являются самыми верными союзниками реакции. Непримиримо выступая против капитализма, находящегося в процессе преобразования, и против империализма, идущего по пути самоликвидации, они выступают в защиту реакции, представленной советским тоталитаризмом и подлинно реакционными феодальными режимами Африки и АзииАнтиимпериалистический бунт, который потрясает сейчас слаборазвитые страны, является по существу реакционным как в политическом, так и экономическом отношении… Этот примитивный антикапитализм мог себя оправдать в прошлом, когда европейский капитализм поддерживал реакционные режимы колониальных и полуколониальных стран. Сейчас он себя не оправдывает, поскольку ведущие державы свободного мира все чаще и чаще, даже при помощи европейского социализма, оказывают свое содействие в пользу демократизации… И в экономическом отношении антиимпериализм трудящихся слаборазвитых стран является тоже реакционным. Желая отбросить иностранный капитал, они стоят перед риском воспрепятствовать развитию производительных сил, без которых невозможно улучшение их уровня жизни и подготовка их освобождения»

(Цит. за: [Солодовников В.Г. Проблемы современной Африки : Статьи и выступления. – М. : Наука, Гл. ред. восточ. лит-ры, 1978. – С.172, 173]).
Я Африка

Украина: Евро закончилось. Началась Азия

Оригинал взят у falangeoriental в Украина: Евро закончилось. Началась Азия

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_777.html

3-5 July, Kiev: Ukrainian Nazionalist Action Against Moscow's Chauvinist
3 июля Верховная рада Украины приняла в целом законопроект о региональном статусе русского языка. В среду, 4 июля, у входа в здание Украинского дома состоялся масштабный митинг протеста против этого закона. Для сдерживания протестующих привлекли спецподразделение милиции «Беркут». Сначала правоохранители пытались оттеснять митингующих, а затем начали применять слезоточивый газ. В ходе стычек пострадал в числе прочих лидер украинской партии «Удар», чемпион мира по боксу Виталий Кличко.
Тем временем министр юстиции страны Александр Лавринович  заявил, что законопроект об основах государственной языковой политики, существенно расширяющий сферу применения русского языка на Украине, может быть обжалован.
Спикер украинского парламента Владимир Литвин заявил о намерении подать в отставку с поста председателя Верховной рады после принятия законопроекта, существенно расширяющего сферу применения русского языка в стране.
Если закон будет подписан президентом, русский язык получит статус регионального там, где он является родным как минимум для 10% населения, а это 13 из 27 административно-территориальных единиц Украины. Принятый Радой документ, кроме существенного расширения сферы использования русского языка, также предполагает укрепление позиций языков национальных меньшинств.

















Я Африка

Нет вандализму! Слава героям!

Оригинал взят у falangeoriental в Нет вандализму! Слава героям!

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_6702.html

В эпоху царства чистого количества на смену Личности, как носителю вечных непреходящих ценностей, приходят другие ориентиры, все чаще отражающие пустые и бесформенные устремления хаотического и эгоистического мира материального благополучия (Юлиус Эвола)
Я Африка

Классовую борьбу, мы националисты, не отрицаем

Оригинал взят у falangeoriental в Классовую борьбу, мы националисты, не отрицаем

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/06/blog-post_939.html

В письме к Ивану Майстренко ("Вперед") Петро Федун (Полтава) пишет:

"... Классовую борьбу, мы националисты, не отрицаем, ибо она реальный факт, потому что без борьбы в жизни невозможен никакой прогресс, в том числе и социальный. Если классовая борьба способствует оздоровлению внутренних отношений внутри народа и не угрожает его национальной независимости, или как-нибудь более не подрывает его силы, то мы считаем такую борьбу совершенно здоровым явлением" .

"... Националистическая революция - это революция справа и слева одновременно" (Ярослав Оршан, 1938р.)
Я Африка

Контрас: Солдаты Свободы

Оригинал взят у falangeoriental в Контрас: Солдаты Свободы

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/06/blog-post_2518.html

В Никарагуа в возрасте 81 года скончался бывший лидер одной из крупнейших группировок "Контрас" Адольфо Калеро. "Контрас" при поддержке США и других стран вели гражданскую войну против правительства Даниеля Ортеги в 1980-х годах. Калеро отвечал за финансовую поддержку движения и поставки оружия. В 1987 году, когда разразился скандал "Иран-Контрас", Калеро выступал со свидетельскими показаниями перед Конгрессом США. В последнее время бизнесмен и политик-консерватор Адольфо Калеро жил в Манагуа. Он умер в больнице в результате пневмонии и отказа почек.

Отучившийся в США молодой менеджер в компании Coca-Cola Адольфо Калеро после того, как 19 июля 1979 года сандинисты свергли диктатора Сомосу, решил взяться за оружие и выступить против них. Он стал командиром одного из самых крупных отрядов отрядов повстанцев - "Контрас". Адольфо отвечал за доставку из Америки миллионов долларов, которые правительство Рональда Рейгана выделило в качестве помощи 20 тысячам боевиков, воевавших против коммунистического правительства Даниэля Ортеги.

В 1990 году Калеро возглавил Консервативную партию Никарагуа, а затем - стал лидером либералов.В конце своей жизни он опубликовал книгу мемуаров.







Движение «контрас» объединяло значительное количество организаций и групп, достаточно серьёзно различавшихся по идеологии.

«Демократическое никарагуанское движение» (MDN, «Movimiento Democrático Nicaragüense») — создано 22.04.1980, руководитель — бизнесмен Альфонсо Робело Кальехас.

«МИЛЬПАС» (MILPAS, «Milicia Popular Anti-Sandinista») - вооружённые формирования политического движения «Рабочий фронт», руководителем являлся Педро Гонсалес (выступивший против правительства в начале 1980 года, но убитый в августе 1981 года); «Никарагуанские демократические силы» (FDN, «Fuerza Democrática Nicaragüense») — действовал в северной части Никарагуа, базовые лагеря находились на территории Гондураса, руководителем являлся бизнесмен Адольфо Калеро Портокарреро. Образован 11 августа 1981 года в результате объединения ряда более мелких групп:

«легион 15 сентября» (Legión Quince de Septiembre) — первая вооруженная организация, объединившая в основном бывших национальных гвардейцев, создана 15.09.1979 г., руководитель — Энрике Бермудес.

«движение 11 ноября»

«Никарагуанский демократический союз» (UDN, Unión Democrática Nicaragüense) — создан в конце 1980 года в Майами, объединял эмигрантов из числа сторонников Консервативной партии;

«Революционно-демократический альянс» (ARDE, Alianza Revolucionaria Democrática) — действовал в южной и юго-западной части Никарагуа, базовые лагеря были расположены в северо-восточной части Коста-Рики, руководителем являлся Эден Пастора Гомес.

Образован 15 апреля 1982 года в результате объединения нескольких более мелких групп: «Революционный фронт» (FRS) – организация, созданная в апреле 1982 года Эденом Пасторой, непродолжительное время спустя она вошла в состав ARDE;

«Широкий революционный фронт Никарагуа» (FERN, «Frente emplio Revolucionario Nicaragüense») – мелкая группировка, созданная эмигрантами из Никарагуа на территории Коста-Рики, после образования ARDE вошла в его состав.

FARN (Fuerzas Armadas Revolucionarias Nicaragüenses) — организация братьев Эдмундо и Фернандо Чаморро Раппачиолли;

Oрганизации индейцев Москитного берега:

«Мисура» (MISURA) — самая первая из индейских организаций, возникла в 1981 году и распалась в 1985 году, объединяла индейцев из племен мискито, сумо и рама[3], руководителем являлся Стэдман Фагот, союзником — FDN

«Мисурасата» (MISURASATAS — Miskito, Sumo, Rama, Asla Takanka) — возникла позднее, ее руководителем являлся Бруклин Ривера Брайан, союзником — ARDE «Мисурасата — СИКК» — ее фракция, объединявшая негров

«Кисан» (KISAN – «Единство индейцев никарагуанского побережья Атлантики») – создана в сентябре 1985 года, после распада организации «Мисура», в лагере Рус-Рус на территории Гондураса. Впоследствии раскололась на две фракции: «Кисан за мир» (выступавшие за переговоры с правительством Никарагуа) и «Кисан за войну» («непримиримые»).

«Фаукан» («Объединенные вооруженные силы Атлантического побережья Никарагуа») – создана в марте 1986 года на базе фракции «Кисан за войну», деятельность которой была признана «неэффективной». В руководящий совет «Фаукан» вошли Стэдман Фагот, Бруклин Ривера, Рохер Роман (из FDN), а также военные специалисты – полковник гондурасской армии Санчес и майор Ли из ЦРУ США.

в 1988 году ранее существовавшие организации индейцев объединились в союз YATAMA (Yapti Tasba Masraka Nanih Aslatakanka — «Сыновья Матери-Земли»).

Американцы предпринимали значительные усилия, чтобы консолидировать движение, предотвратить и уменьшить внутренние конфликты и соперничество.

30.11.1984 года под давлением США состоялись переговоры лидеров «контрас» о условиях координации действий их вооруженных формирований, а также предоставлении им американской финансовой, материальной и военной помощи.

В дальнейшем, переговорный процесс был продолжен: в начале 1985 года в городе Майами (штат Флорида) прошел Форум за свободу в Центральной Америке и Карибском бассейне, а в марте 1985 года — в городе Сан-Хосе (Коста-Рика) состоялось совещание политического и военного руководства «контрас».

В результате, в июне 1985 года была создана первая координационная структура — «Союз никарагуанской оппозиции» (UNO, Unidad Nicaragüense Opositora)[5], но в результате внутренних противоречий она прекратила свое существование в феврале 1987 года.

Примерно в это же время, в июне 1985 года был образован «Оппозиционный блок Юга», в состав которого вошли четыре группировки и организации, действовавшие в районах южной границы Никарагуа под общим руководством ARDE – но в мае 1986 года этот блок также прекратил свое существование.

В мае 1987 года была создана новая координационная структура — «Никарагуанское сопротивление» (RN, Resistencia Nicaragüense).

Тем не менее, общего лидера у «контрас» не было. Наиболее влиятельной фигурой среди них считался военный руководитель FDN, бывший подполковник Национальной гвардии Энрике Бермудес («Comandante 380»).

В 1988 году между представителями правительства Никарагуа и руководством «контрас» начались переговоры о прекращении боевых действий. В результате политики национального примирения, после избрания на пост президента Никарагуа В. Чаморро в апреле-мае 1990 года «контрас» прекратили боевые действия, многие из них вернулись в страну. В соответствии с соглашением, правительство предоставило бывшим «контрас» земельные участки в пяти сельских районах страны, помощь в обустройстве (дома для проживания, снабжение продуктами питания), рабочие места и гарантии безопасности («контрас» вошли в состав полиции и местных органов власти).

Мирное урегулирование проходило в присутствии наблюдателей ООН и ОАГ, кроме того, на период с мая по июль 1990 года для наблюдения за процессами демобилизации, разоружения и расселения боевиков из группировок «контрас» Венесуэла направила пехотный батальон (700 военнослужащих).

Тем не менее, в течение 1991 года напряженность в отношениях между бывшими «контрас» и сандинистами ещё сохранялась.

В 1991 году несколько «полевых командиров» бывших «контрас» (ex-Contras) заявили о том, что правительство не выполняет соглашения и объявили, что вместе со своими сторонниками (Recontras) готовы вновь взяться за оружие (в свою очередь, сторонники СФНО и демобилизованные солдаты начали объединяться в отряды для защиты от «контрас», которые получили название «Re-compas» - от «companeros», то есть «товарищи»).

В июле 1991 года 80 вооруженных бывших «контрас» (Recontras) атаковали полицейский участок в городе Килали, однако впоследствии конфликт был урегулирован.

Впоследствии лидеры «контрас» предприняли попытку добиться политического влияния, была образована "Партия никарагуанского сопротивления", но успеха среди населения она не имела - на муниципальных выборах эта партия получила менее 2% голосов избирателей, и ни один из выдвинутых от партии кандидатов не одержал победы.

Я Африка

Герои: Онесимо Редондо Ортега

Оригинал взят у falangeoriental в Герои: Онесимо Редондо Ортега

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_7028.html

Онесимо Редондо Ортега (Onésimo Redondo Ortega, 1905 - 1936) - испанский политик, член Фаланги, основатель Juntas Castellanas de Actuación Hispánica (Кастильских хунт испанского действия), политической группировки, слившейся с Juntas de Ofensiva Nacional-Sindicalista (Хунтами национал-синдикалистского наступления) Рамиро Ледесмы Рамоса и Испанской Фаланги Хосе Антонио Примо де Риверы.

Родился в Кинтанилья-де-Абахо, Вальядолид (позже переименованной в его честь Кинтанилья-де-Онесимо). Изучал право в университете Саламанки и преподавал испанский в университете немецкого города Маннгейма (1927-1928), где познакомился с идеями нацизма. Вернувшись в Вальядолид, стал работать в кастильском профсоюзе сборщиков сахарной свеклы, вступил в ряды организации Католическое действие.

После провозглашения Второй Республики в 1931 г. дистанцировался от Католического действия, по его мнению, слишком близкого к буржуазному либерализму, основал газету "Libertad", для которой писал памфлеты, направленные против марксизма и буржуазного капитализма. Идеал политического движения и устройства видел в европейском фашизме.

В августе 1931 г. основал Кастильские хунты испанского действия, в ноябре слившиеся с ХОНС Ледесма Рамоса. Участвовать в выборах они отказались, выбрав прямое действие против власти.

В 1932 примкнул к провалившемуся государственному перевороту генерала Хосе Санхурхо и был вынужден бежать в Португалию. В апреле 1933 г. вернулся в Вальядолид. 24 мая 1934 г. ХОНС и Испанская фаланга объединяются. 19 марта 1936 г. его арестовывают и помещают в тюрьму Ávila on June. С началом гражданской войны его освобождают националисты. Он организует фалангистскую милицию в Вальядолиде и отправляется в горы Гвадаррамы, где погибает в бою 24 июля. Франкистская пропаганда провозглашает его как героя.


Франсиско Франко сказал о нем: "Я надеюсь, что если Онесимо Редондо Ортега попал в Ад, то он и там создал Испанский фашистский легион!".

Его вдова Мерседес Санс Бачильер основала Auxilio de Invierno (Зимний Фонд), а также Auxilio Social (Социальный Фонд), благотворительные отделения Фаланги, в дальнейшем ставшие частью франкистской политической системы.








Я Африка

Фёдор Мамонов: Непримиримость

Оригинал взят у falangeoriental в Фёдор Мамонов: Непримиримость

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_02.html

Трепещите мутанты Совдепа. Вышел из печати первый номер журнала «Непримиримость», который прочится мною в рупор русской Консервативной Революции. Цель журнала – собрать на своих страницах тот мировоззренческий материал, что нельзя отыскать в интернете. Мы – не очередной «сборник статей из интернета». Это правило соблюдено в отношении всех статей, кроме заранее согласованных с их авторами. Исходя из названия, «Непримиримость» является органом антибольшевистским, правоконсервативным и не приемлющим никакого уравнивания исторической России и СССР/РФ. «Непримиримость» заявляет о своём прямом преемстве к таким легендарным эмигрантским изданиям как газета «Новое Слово» (1933-1945 гг.) и журнал «Клич» (1933-1939 гг.). В принципе, все задачи журнала разъясняются в редакторской статье с красноречивым названием «Наступать на их раны». Действительно, на раны совковых патриотов, совковых либералов и прочей красно-розовой фауны мы будем наступать регулярно. 

Русская цивилизация жаждет жертвенной крови заполонивших её сакральные просторы недочеловеков.
Эту линию первого номера подхватывает манифестационная статья Константина Павлова «Чему мы верны», попытка суммировать положения русской антисоциалистической мысли. Работы Павла Москвина («О либерализме: ложном и настоящем») и аз грешного («Конец истории?») посвящены переосмыслению некоторых положений либерализма и пошивке нео-либеральной «овечьей шкуры» из-под которой должны выглядывать яростные глаза русского консервативно-революционного волка. Трансцендентальные основы Русской Империи обрисовываются в статье Владислава Статкевича «Растворённый в вечности». О прогрессистско-большевистских корнях Московского Патриархата и о курьёзности его последних «фундаменталистских» шагов рассказывается в очерке «Советская церковь на службе анти-традиции». Далее следует моя переработанная статья «Тотальная война за русскость и Ветхий Завет», где русскому сопротивлению ставится в пример доктрина «Божьего Народа», вырезающего врагов под защитой «злого Бога» (естественно, пример берётся из англосаксонской «израэлитской» традиции). Сразу оговорюсь, что редакция журнала не имеет каких-либо особенных религиозных табу и в дальнейшем «Непримиримость» собирается публиковать не только катакомбные, но и неоязыческие, и даже «оккультные» материалы. Своеобразным украшением номера является статья старого камерада «Кризис элит: возвращение героев». Бережно относясь к прошлому, редакция решила поместить в этом номере две «архивные» статьи времён Европейского Возрождения 30-ых гг.: «О мировой революции» К. Иордана и «Корни русского фашизма» В. Ларионова (того самого Ларионова, что взорвал партклуб на Мойке). В гармоничном соседстве со всем этим находится солидное исследование историка Вольфганга Акунова о португальском каудильо, одном из магов Новой Европы профессоре Салазаре. В конце номера помещены несколько рецензий на современные книги и журналы.

Итак, первый номер «Непримиримости» сочетает в себе садизм и идеализм, русский шовинизм и панъевропеизм, животворящую ненависть к этой «концентрационной вселенной» и апологию всеобщей Русской Реконкисты с её очистительными кострами и концлагерями для нео-большевиков, евреев и совковой интеллигенции. Сквозь туман профанированной лже-России проступают очертания тотального Чёрного Фронта реакции XXI века. Древние покровители русской арийской нации оживают и грозят погрузить проклятую Совдепию, а заодно с ней и весь подлунный мир на дно Хаоса. Когда Хаос рассеется, то над пепелищем вавилонов и карфагенов взойдёт свастическое Нового Старого Порядка. И мы будем рады, если страницы «Непримиримости» смогут хоть как-то приблизить этот день победы России над Совдепом, Европы над Афроазией и Духа над Материей.

Мы сделали сделали всё от нас зависящее, чтобы «первый блин» не вышел комом. Следующие выпуски журнала обещают быть ещё насыщенней и профессиональней.

В оформлении журнала, как вы догадались, использована символическая картина германского художника Филлипа Фейта «Аллегория России».

Приобрести журнал можно в магазине «Русская деревня»: Москва, Глинищевский переулок, дом 6 (за книжным магазином «Москва»). Проезд: ст. м. «Пушкинская», «Чеховская», «Тверская» или «Охотный ряд». Магазин работает ежедневно, кроме воскресенья, с 11 до 20 часов. Телефон: (495) 650-60-31. Сайт:http://www.hamlet.ru/

Письма редакции отправлять на почтовый ящик neprimirimost@mail.ru.




Я Африка

Костянтин Рахно: Російське неоевразійство та православ’я

Оригинал взят у falangeoriental в Костянтин Рахно: Російське неоевразійство та православ’я

http://falangeoriental.blogspot.com/2012/07/blog-post_03.html

З точки зору традиціоналізму важко назвати більш контртрадиційне та профанічне віросповідання, ніж осучаснена, повністю переорієнтована на вирішення проблем мирського життя та відірвана від високодуховних і священних завдань Російська православна церква Московського патріярхату, саме лише заснування якої було скандальним і корупційним. Першою спробою її модернізації слід вважати розкол, який знесилив російське православ’я та поруйнував більшість його основоположних традицій, включаючи ті, що брали початок із місцевого угро-фінського та слов’янського язичництва. З модернізацією Никона починається перемикання з церковної культури на секуляризований світогляд культури західної, який знаходить співчуття в частині суспільства та кліру. Разом з новою культурою, провідником якої стає держава, починається нестримне обмирщення життя та церковного мистецтва. Наступним кроком стала заборона царя Петра І обирати нового патріярха та заснування ним Духовної Колегії, невдовзі перейменованої на Святійший Синод, який, будучи державним органом, виконував функції загальноцерковного управління аж до падіння Російської імперії
[Pospielovsky Dimitry. The Orthodox Church in the History of Russia. – Crestwood: St Vladimir’s Seminary Press, 1998. – P. 111-112]. Він підпорядковувався імператорові за зразком протестантських церков, що зруйнувало традиційну для східного християнства симфонію священства та царства. Згодом низкою указів були скасовані монастирські вотчини й запроваджені штати [Pospielovsky Dimitry. Op.cit. – P. 121-121]. Внаслідок цього обезголовлена російська церква перестала грати роль важливого суб’єкта суспільно-економічного життя країни. Духівництво втратило фінансову незалежність і опинилося на утриманні державної скарбниці, перетворившись на особливу категорію чиновництва. На протязі двох століть ним керував Синод, остаточно ставши окремим урядовим міністерством, на чолі якого стояли цілком світські люди, навіть вільнодумці, котрі часто нав’язували власне бачення релігії. Ця адміністративна організація церкви як державного відомства зробила її сакральне й обрядове життя державною повинністю, невиконання якої розглядалося як державна неблагонадійність. Навіть таємниця сповіді мала бути порушена в разі стосунку справи до безпеки монарха, імператорського дому чи держави. Обер-прокурори Синоду жертвували мільйони церковних коштів на військові потреби, а митрополити вели активну політичну пропаганду. Докорінна зміна головної церковної структури відобразилася на культурі та мистецтві, котрі багато в чому набули світського характеру. Одним із виявів занепаду та втрати, навіть примусового розриву зв’язків із минулим став так званий російсько-візантійський стиль в архитектурі церков, який насаджувався згори. Розвиткові цього напряму сприяла вельми широка урядова підтримка, оскільки російсько-візантійський стиль мав утілити нову ідею офіційного православ’я про спадковість між Візантією та Росією, що мала велике значення для обґрунтування геополітичного статусу імперії та її військово-політичної експансії на Балканах. Для російсько-візантійської архітектури було характерним механічне запозичення деяких композиційних прийомів і мотивів візантійської архітектури. Як відомо, таке використання елементів старовини для різноманітних маніпуляцій і спекуляцій якраз притаманне для модернізму. Склад ікон в іконостасах синодального періоду був мізерний або неправильний. У них панувала еклектика, спостерігалося виродження стародавніх канонів іконопису, втрата багато в чому високого образного й стилістичного ладу стародавніх пам’яток [Shevzov Vera. Russian Orthodoxy on the Eve of Revolution. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – P. 174-216]. Церковне мистецтво, котре тепер мусило виражати дух і міць держави, зазнало впливів бароко та класицизму, а згодом і модерну, значно зросла роль академічних іконописців, відірваних від духовного наставництва. Час від часу, починаючи з доби імператриці Катерини ІІ, під гаслом очищення проводилися реформи церковної обрядовости в напрямку протестантизму. Ще одним проявом контртрадиційности був узятий курс на спрощення церковнослов’янської мови, її максимальне зросійщення, наближення до світської говірки. Коли в Росії впала царська влада, церковні діячі поспішили скористатися сприятливою нагодою, щоб обрати патріярха і з накопичених злободенних питань провести необхідні церковні реформи. Однак загальмувати процес обмирщення церкви не вдалося: з одного боку з’явилося малокероване реформістське обновленство, з іншого боку, після комуністичного перевороту на релігію й православну церкву обрушились гоніння атеїстів-большевиків. Російська церковна верхівка частково опинилася на еміграції, частково ж була репресована. Однак під час Другої світової війни митрополит – місцеблюститель патріяршого престолу – був залучений до антинімецької пропаганди. Згодом церкву зобов’язали збирати кошти та дорогоцінності для побудови військової техніки Червоної армії. Зрештою, побоюючись використання Третім Райхом релігійного фактору задля мобілізації антисовєтської боротьби білорусів, українців і росіян, Комуністична партія Совєтського Союзу дійшла висновку про доцільність якнайшвидшого повернення до старих відносин держави та кліру. Була влаштована знакова зустріч Йосифа Сталіна з православними ієрархами. Після неї було розпущене Всесоюзне товариство безбожників, відкрито п’ять духовних семінарій, а після помісного собору було урочисто відновлено патріярхат, який підтримав комуністичну пропаганду та швидко взяв під контроль церковне життя на територіях, що побували під владою Райху. Всі місцеві спроби автокефалії були жорстоко придушені. Сталін залишив за собою вирішення всіх ключових проблем державної політики стосовно церкви й поставив її під жорсткий контроль нової структури – Ради в справах Російської православної церкви, керували якою офіцери держбезпеки. Тегеранській конференції передував візит до російських православних ієрархів делегації англіканської церкви, котра залишилася задоволеною свободою релігії в Совєтському Союзі [Pospielovsky Dimitry. Op. cit. – P. 285-288]. Одним із найважливіших своїх завдань влада вважала також використання церкви у післявоєнному переоблаштуванні Европи. Внаслідок зіткнення інтересів двох політичних систем – СССР та колишніх союзників), підготовка мирних домовленостей із Румунією та Болгарією розтяглася більше ніж на рік і відбувалася в умовах напруженої дипломатичної боротьби. Сталін домагався підтримки з боку православних церков Болгарії та Румунії політичних сил, орієнтованих на співпрацю з Совєтським Союзом. За лінією Московської Патріярхії були встановлені зв’язки з митрополитом, який очолював Болгарську церкву, та з румунським патріярхом. Унаслідок проведених переговорів і великих займів, отриманих через Російську православну церкву, голови церков заявили про свою підтримку сил демократичного фронту Болгарії та Румунії, тобто комуністів. Так Російській церкві фактично підпорядкувалися деякі православні церкви Центральної та Південної Европи. Сталін певний час навіть прагнув зробити Москву центром світового православ’я. Задля цього Совєтський Союз втрутився в давнє протистояння християн східного обряду та вороже настроєного до комунізму Ватикану, спробувавши знищити силовими методами греко-католицтво. В окупованій Україні, а також у Румунії, Угорщині, Словаччині акції з приєднання уніятів до православної церкви відбулися в післявоєнний час як складові частини сталінського загальнополітичного плану посилення совєтського впливу у цих країнах та подолання місцевого антибольшевицького опору. Відтоді Російська православна церква, фактично позбавлена безперервної спадковости, почала служити новому месіянському імперіялізмові, цього разу большевицькому. Комунізм дуже успішно використовував християнство східного обряду для своїх цілей. Церковне життя в Совєтському Союзі знаходилось под посиленим контролем з боку спецслужб. Ті, хто отримали доступ до архівів органів держбезпеки, стверджували, що Московський патріярхат був практично підвідомством, сестринською організацією КДБ. Жоден кандидат на місце єпископа чи іншу високу посаду, не отримував її без схвалення ЦК КПСС та органів держбезпеки. Якщо священники хотіли зберегти свою посаду, вони мусили співробітничати з Комітетом державної безпеки, Комуністичною партією та  совєтською владою. Компроміси, на які вони йшли, зводилися, як і в часи Святійшого Синоду, до все того ж порушення таємниці сповіді в разі виявлення коромоли [Davis Nathaniel. A Long Walk to Church: A Contemporary History of Russian Orthodoxy. – Oxford: Westview Press, 1995. – P. 96; White Stephen. Understanding Russian Politics. – Cambridge: Cambridge University Press, 2011. – P. 255, 260]. Тільки тепер інформування заохочувалося пайками в спецрозподільниках і кар’єрним зростанням. Церква плідно використовувалася для боротьби з дисидентським рухом, попри те, що тепер вона воліє про це забути. Навіть екуменічні контакти церкви за совєтського часу здійснювалися в рамках «боротьби за мир», тобто в руслі політичних тенденцій Кремля. Парадоксально, та за совєтських часів різко зріс вплив православ’я на міжнародній арені. За цим стояла комуністична ідеологія, котра намагалася відродити імперську ідею в політичному сенсі. Архіви показують також ступінь активного втягнення ієрархів Московської патріярхії в шпигунську діяльність КДБ за кордоном. Із розпадом Совєтського Союзу православ’ям заопікувалися нові політичні сили та бізнес, підтримавши його авторитет у посткомуністичному суспільстві та перетворивши Російську православну церкву Московського патріярхату на потужну фінансово-промислову корпорацію [Knox Zoe Katrina. Russian Society and the Orthodox Church: Religion in Russia After Communism. – New York: Routledge, Curzon, 2005; Garrard John Gordon, Garrard Carol. Russian Orthodoxy Resurgent: Faith and Power in the New Russia. – Princeton: Princeton University Press, 2008]. Храми, що торгують церковними послугами, давно стали комерційними фірмами, священики – ділками. Моральне падіння верхівки Російської православної церкви, її глитайське прагнення до привілеїв, матеріяльних благ, інтеграція з державною владою сягнули такого рівня, що годі й говорити про бодай якісь рештки традиційности. Проте знайшлася людина, що заявила, нібито в російському православ’ї ще пульсує прімордіяльна традиція, більше того, воно є одним із небагатьох справді традиційних віросповідань, які лишилися. Це – вождь та ідеолог неоевразійців, псевдотрадиціоналіст Александр Дуґін, прихильники ексцентричних і відверто параноїдальних екстремістських геополітичних ідей якого є не лише в адміністрації російського президента, серед кремлівської бюрократії та в Центральному духовному управлінні мусульман Росії, але й, як стверджують, і в Московському патріярхаті [Mankoff Jeffrey. Russian Foreign Policy: The Return of Great Power Politics. – Lanham: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2011. – P. 68, 70; Black Joseph Laurence. Vladimir Putin and the New World Order: Looking East, Looking West? – Lanham: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2004. – P. 125; Bowker Mike. Russia, America and the Islamic World. – Aldershot: Ashgate Publishing, Ltd., 2007. – P. 25; Rumer Boris. The Search for Stability in Central Asia // Central Asia: A Gathering Storm? – Armonk-London: M.E. Sharpe, 2002. – P. 50]. Носій не надто слов’янського, під пильнішим розглядом, прізвища, сам він офіційно є старообрядцем [Allensworth Wayne. Dugin and the Eurasian Controversy. Is Eurasianism “patriotic”? // Russian Nationalism and the National Reassertion of Russia. – New York: Routledge, 2009. – P. 116], однак належить саме до тієї гілки старообрядництва, що підпорядковується Російській православній церкві, – так званого єдиновір’я [Shenfield Stephen. Russian Fascism: Traditions, Tendencies, Movements. – Armonk-London: M.E. Sharpe, 2001. – P. 291]. Пройшовши шлях від антисовєтського дисидента радикально правих поглядів до палкого комуніста, Дуґін вдався до різноманітних модифікацій традиціоналістичної філософії, котрі важко назвати інакше, ніж профанаціями. Зокрема, він спробував «відкорегувати» розуміння православного християнства класиком традиціоналізму Рене Ґеноном, на зразок того, як Ананда Кумарасвамі раніше «відкорегував» Ґенонове бачення буддизму. Дуґін заявив, що християнство, котре Ґенон відхилив або нехтував, було західним католицтвом. Ґенон був правий, що його відкидав, але помилявся у відкиданні східного православ’я, яке він мало знав. Дуґін заявив, що православ’я, на відміну від католицтва, ніколи не втрачало своєї ініціятичної дієвости й таким чином залишилося живою традицією, до якої традиціоналіст може звернутися. Він вважає, що Ґенонів опис того, як християнство стало екзотеричним після екуменічних соборів, стосується тільки західних конфесій протестантизму та римо-католицизму, котрі отруєні мондіялістською, тобто глобалістичною цивілізацією, а Схід зберіг свій ініціяційний характер та езотеричні основи досьогодні. Тамтешнє християнство ближче до стародавнього арійського світобачення, котре начебто мало ту ж ритуальну та символічну парадигму. В хід знову пішли старі московсько-слов’янофільські православні формулювання ненависти по відношенню до християнства західного обряду, котре Дуґін зве сатанинським і люциферіянським, зіпсованим жидами. Він також робить спробу перевести багато чого з традиціоналістичної філософії в православні терміни, тобто використовував християнство східного обряду як ще одну символічну мову для вираження іншої, чужої йому та, можливо, ворожої йому реальности. Власне, саме таке самовільне використання термінів котроїсь християнської конфесії для вираження чужого їй змісту й зветься єрессю. Слід також зауважити, що, навіть хоча універсалізм Фрітьофа Шюона претендував на те, щоб включити в себе християнство, як він зробив з усіма релігіями, традиціоналізм не завжди вважався поєднуваним із християнством. Як виняток, Дуґінський псевдотрадиціоналізм привів його не до язичництва, не до суфізму як езотеричної практики ісламу, але до російського православ’я, котре він проголосив екзотеричною та езотеричною традицією [Sedgwick Mark J. Against the Modern World: Traditionalism and the Secret Intellectual History of the Twentieth Century. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – P. 222-223, 225-226, 271; Rossman Vadim Joseph. Russian Intellectual Antisemitism in the Post-Communist Era. – Yerusalem-Lincoln: University of Nebraska Press, 2002. – P. 45, 66; Clowes Edith W. Russia on the Edge: Imagined Geographies and Post-Soviet Identity. – Ithaca: Cornell University Press, 2011. – P. 57; Epstein Mikhail. Russian Philosophy of National Spirit from the 1970s to the 1990s // Re-Ethnicizing the Minds?: Cultural Revival in Contemporary Thought. – Amsterdam – New York: Rodopi B.V., 2006. – P. 207-208; Christopher D.L. The Globalization of Hesychasm and the Jesus Prayer: Contesting Contemplation. – London-New York: Continuum International Publishing Group, 2010. – P. 72]. Дослідники давно спостерегли, що Дуґін намагається «зросійщити» доктрини, котрі надихали його, та адаптувати їх до того, що він називає традиційними концептами російського світу. Тому Дуґін і приписує езотеричне значення ортодоксії, котра, згідно з його заявами, віддає перевагу догматичній традиції над інноваціями, ворожа духові Відродження й Просвітництва та зберегла ініціяційний характер, високу ритуалізованість, у якій кожний жест має символічне значення [Christopher D. L. Op.cit. – P. 72; Epstein Mikhail. Op. cit. – P. 209]. Аналогічно Дуґін проголосив майже всіх консервативно-революційних мислителів тією чи іншою мірою москвофілами [Rossman Vadim Joseph. Op.cit. – P. 38]. Хоча сформувати окреме російське православне бачення політики він так і не зміг [Lupp Stefan J. Civil Liberties and Democracy: Western Ideas or Essential Tools // Cultural Identity, Pluralism, and Globalization. – Washington: The Council for Research in Values and Philosophy, 2005. – Volume 1. – P. 216], але багато европейських філософсько-політичних теорій були Дуґіним докорінно змінені та підлаштовані відповідно до власної мети. Наприклад, до геополітичних теорій сера Галфорда Джона Макіндера про серцевинну землю він імплантував свої власні тлумачення давнього московського міфу Третього Риму та Святої Руси [Clowes Edith W. Op. cit. – P. 50]. Також він заявив, що російська ідентичність має розвиватися в своєму власному православному контексті [Allensworth Wayne. Op.cit.P. 116]. Судячи з усього, це вплив геополітичних ідей Семюела Гаттінґтона, котрий визначав Росію цивілізаційно як суто православну країну [Trenin Dmitriĭ. The End of Eurasia: Russia on the Border Between Geopolitics and Globalization. – Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 2002. – P. 312; ; Zapater Espí Luis-Tomás. El nacionalismo ruso: La respuesta euroasiática a la globalización. – Valencia: La Editorial de la Universidad Politécnica de Valencia, 2005. – P. 60; Wilson Andrew, Rontoyanni Clelia. Security or Prosperity? Belarusian and Ukrainian Choices // Swords and Sustenance: The Economics of Security in Belarus and Ukraine. – Cambridge: the American Academy of Arts and Sciences; MIT Press, 2004. – P. 24]. Українців і білорусів Дуґін патосно зве православними братами росіян, які, на відміну від них, утратили державність [Averin Konstantin M., Pavlova Tatiana I. To Be or Not to Be Russian? – Bloomington: AuthorHouse, 2011. – P. 92]. Політично він бачить православ’я як імперське християнство Візантії та справжню релігію імперії. Натомість «юдео-християнське», як Дуґін його зве, католицтво фокусується на порятунку індивідуальної душі та світському пануванні [Clowes Edith W. Op. cit. – P. 57]. Моралістичні та сентиментальні елементи християнства, за переконанням засновника неоевразійства, завдячують своїм походженням протестантству, масонству та інтелігенції, тобто ворожим Росії силам. Містичні роздуми про віру він поєднує з химерними геополітичними аргументами щодо унікальности евразійської долі Росії. У майбутній Евразійській імперії, що абсорбує сусідні з Росією держави, такі, як Україна, колективне має домінувати над індивідуальним, а російське православ’я повинне відігравати провідну роль. На думку Дуґіна, в ідеології Російської православної церкви відображено геополітичні основи російського націоналізму, а саме те, що, після падіння Константинополя, православна Росія, що успадкувала Божественну присутність від Візантії, є останнім оплотом Христової правди в світі апостазії, останнім бастіоном віри та сакральности у світі зла, стримувальною силою – катехоном. Вона досі лишилася близькою до неба й знаходиться на шляху до Божественного Єрусалиму. Росія має спиратися на етнічних росіян та православну релігію в справі відбудови мультиетнічної та мультирелігійної імперії. Росіяни є есхатологічно обраним Божим народом, якому довірена містерія благодаті та який уповноважений запобігти появі Антихриста. Навіть поминаючи той факт, що взагалі-то православне християнство саме визнає себе єдиною, актуальною та безальтернативною істиною, а не частиною ансамбля традиційних релігій або рештками втраченої прімордіяльної традиції, тим більше не нащадком арійських культів, у всій цій плутаній і пишномовній софістиці проглядає найголовніше: церква для Дуґіна є лише релігійне обґрунтування давніх геополітичних амбіцій Росії [Rossman Vadim Joseph. Op. cit. – P. 40-41, 57, 66; Luks Leonid. Zwei Gesichter des Totalitarismus: Bolschewismus und Nationalsozialismus im Vergleich: 16 Skizzen. – Köln-Weimar: Böhlau Verlag, 2007. – S. 294; Sengupta Anita. Heartlands of Eurasia: The Geopolitics of Political Space. – Lanham: Lexington Books, 2009. – P.  37; Mankoff Jeffrey. Op. cit. – P. 70; Stent Angela. Reluctant Europeans: Three Centuries of Russian Ambivalence Toward the West // Russian Foreign Policy in the Twenty-First Century and the Shadow of The Past. – Columbia University Press, 2007. – P. 423; Clowes Edith W. Op. cit. – P. 59; Carnaghan Ellen. Out of Order: Russian Political Values in an Imperfect World. – University Park: Pennsylvania State University Press, 2007. – P. 26]. Через це про якусь особливу відзначеність російської версії християнства грецького обряду не може бути мови. Тут працюють інакші фактори, значно прозаїчніші. За останні двадцять років відбулися  глибокі зміни у взаєминах Російської держави й Російської православної церкви, що знайшло своє відображення в стосунках церкви з державними та громадськими інститутами: церкви та школи, церкви та політичних партій, церкви й армії – всього громадянського суспільства в цілому. Тиск клерикалізації зростає, хоча насправді кількість віруючих значно менша, ніж заявляє церковна ієрархія [Trenin Dmitriĭ. Op.cit. – P. 313]. Росіяни вже висловлюють побоювання з приводу проникнення Російської православної церкви в інститути держави й державної освіти. Кремлем постійно наголошується на особливій ролі православ’я в Російській Федерації, дуже наближеній до статусу державної релігії. Простежується бажання російської політичної верхівки використати його для розбудови імперії. Російська православна церква відверто розглядається ними як державна, а не національна, більше того, як уніфікуюча сила для всієї російської території [Admiraal Beth. A Religion for a Nation or a Nation for the Religion? Putin’s Third Way for Russia // Russian Nationalism and the National Reassertion of Russia. – New York: Routledge, 2009. – P. 211; Staalesen Atle. Orthodoxy and Islam in Post-Soviet Russia: Opposing Confessional Cultures or Unifying Forse? // Nation-Building and Common Values in Russia. – Lanham: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2005. – P. 302-304; Daniel Wallace L. The Orthodox Church and Civil Society in Russia. – College Station: Texas A&M University Press, 2006. – P. 73]. Підтримують її російські владні структури й на міжнародній арені [Mankoff Jeffrey. Op. cit. – P. 228]. Справа в тому, що після розпаду Совєтського Союзу штучно, за підтримки імперіялістично налаштованих політиків, склалося особливе становище Російської православної церкви – транснаціональний характер її виняткової юрисдикції в межах колишньої імперії (без Грузії). Вперше за всю історію свого буття Московський патріярхат почав вважати своєю «канонічною територією» (термін був запроваджений перед розпадом Совєтського Союзу) землі великої кількости суверенних і незалежних держав. У внутрішню політику цих держав російські патріярхи стали дедалі активніше втручатися, беручи участь в російських ідеологічних проектах. Попри постійне позірне відхрещування від совєтського безбожництва, інших взаємин із владою, крім прислуговування їй, вони просто не можуть уявити. Тому цілком профанне, поглинуте симонією православ’я швидко перетворилося також на засіб домінування Кремля та його впливу на сусідів, насамперед, на Україну й Білорусь [Admiraal Beth. Op. cit. – P. 211-212;  Staalesen Atle. Op. cit. – P. 301-302, 304]. І це єдина причина, чому провідник неоевразійців так його вихваляє та намагається надати йому ваги в очах тих, хто цікавиться філософським спадком традиціоналізму. За роки своєї політичної діяльности Дуґін експериментував із суфійсько-ісмаїлітськими містичними практиками, радикальним ісламом, саббатаїзмом, хасидизмом і каббалістикою, нордичним язичництвом, окультизмом, включаючи сатанізм. Масонський гностицизм і теософсько-оккультні спекуляції притаманні керованим ним виданням. Навряд чи Дуґіна можна визнати щирим православним християнином, так само як і російським патріотом [Sedgwick Mark J. Op. cit. – P. 228-230, 237-240; Eliason G.H. The Generations of AntiChrist: An Argument for the Sake of Heaven. – Denver: G.H. Eliason; Outskirts Press, Inc., 2010. – P. 409; Hunter Shireen. Islam in Russia: The Politics of Identity and Security. – Armonk-London: M.E. Sharpe, 2004. – P. 183-186; Rosenthal Bernice Glatzer. The Occult in Russian and Soviet Culture. – Ithaca: Cornell University Press, 1997. – P. 202, 416; Allensworth Wayne. Op. cit. – P. 116, 118]. Його політичні погляди мало пов’язані з традиційною культурою та цінностями християнства грецького обряду [Lupp Stefan J. Op. cit. – P. 216], як, утім, і параметри моралі. Православ’я цікавить Дуґіна виключно як зручне знаряддя політичного впливу та пропаганди, що показало свою здатність підлаштовуватися й перефарбовуватися під будь-яку владу, велика, могутня та організована машина контролю над масами. З цієї ж причини проявляє симпатії до російського православ’я ще один переконаний евразієць і геополітик-аматор – давній приятель Дуґіна, головний російський комуніст Ґенадій Зюґанов, який вірить, що Росія має консолідувати православний світ в окремий блок і зав’язати тісніші стосунки з ортодоксальним ісламом. Він ставить поряд християнську віру та совєтський тоталітаризм [Sengupta Anita. Op. cit. – P.  31-32; Billington James H. Russia in Search of Itself. Washington: Woodrow Wilson Center Press, 2004. – P. 84-85]. Такий очолюваний Росією православний блок об’єктивно зараз аж ніяк не створиться [Trenin Dmitriĭ. Op. cit. – P. 277], проте важливо, що евразійський лад ці ненависники західного світу уявляють собі як комунізм із православним християнством замість марксизму [Rossman Vadim. Anti-Semitism in Eurasian Historiography: The Case of Lev Gumilev // Russia Between East and West: Scholarly Debates on Eurasianism. – Leiden: Brill, 2007. – P. 13]. Тому слід сказати відверто, що їхня прихильність до російського православ’я обумовлюється не якимись видатними метафізичними якостями цього віросповідання, що ставлять його над іншими, не наявністю в ньому відлуння якоїсь шанованої священної давнини, але суто його політичними можливостями, узвичаєною співпрацею з авторитарною російською владою та спецслужбами й повною підконтрольністю їм. Підхід Александра Дуґіна й інших евразійствуючих російських ультралівих і лівих до релігійного питання суто прагматичний, адже в їхньому еклектичному світогляді знаходиться місце всьому, що не протирічить реваншистським імперським ідеям. Тенденції сучасного посткомуністичного російського суспільства та політикуму для них набагато важливіші за високі матерії традиціоналізму та інших західних філософських учень. (с) Костянтин Рахно, кандидат історичних наук
Заместитель хефе Восточной Фаланги