Тоді після годин стояння на кухні у Профспілках з сестрою і Світланкою вирішили посеред ночі пройтись майданом. Приєднались до Юрка на вулиці - він з хлопцями стояв на варті. Юрко… Де він зараз???... Юрко, мій рідненький Коханий, моя рідна половинка, з ним не страшно й на край світ, з ним нічого й нікуди не страшно. У ту ніч холодний місяць повень дивився з неба зацікавлено і яскраво. Мороз на вулиці – страшнючий… Продирає до кісток, починає трусити, зуби цокотять! Юрко взяв мої руки, на хвилинку зняв рукавички, гаряче дихав на них, розтирав, потім міцно стис і поклав собі в кишеню. Було так тепло і хороше поруч іти, що можна подумати, немов і не революція зараз, і не крижаний холод, а просто нічна прогулянка двох закоханих, якби не втома, не майдан… Підійшли до бочки.
- Уууу…. Ах ти ж моя бочечка! Моя тепленька бочечка!
Підбігла весело Світланка, розгорнувши обійми, здавалось, зараз справді полізе обійматись до гарячої, запашної бочки… Була середина ночі, біля неї грілось всього декілька чоловіків і жінок.
- Це любов всього майдану! Дивись, не опечись..
Непомітно до нас підійшов Вовк з Гонтою, наші друзі з патріотичної організації «Сокіл». Вовк – це високий хлопець, з чорнявим чубом, темно-сірі очі завжди вдивляються уважно і суворо, глибоко-глибоко, у саму душу. Щось у них справді було хиже. Козак 21-го століття. І нехай заткнуться всі ті, хто зневажливо відгукується про козаків. Герої вони були, як і ці хлопці... Ось яких козаків породжує наша земля в наш час. Були ж вони і тоді, саме такі, сміливі і відчайдушні. Згадались слова Ернст Юнгера - герої, віруючі та закохані не помирають - в кожному поколінні вони з'являються знову. Промайнула думка, якби Вовк народився декілька століть раніше – однозначно був би козаком-характерником і перетворювався б у вовка. А може, він і так перетворюється? Чи не бачили, часом, на Грушевського чорного вовка?..
Гонта – худенький, невеликого росту молодий хлопчина. Обидва замурзані чорним димом, померзлі - щойно з варти на Грушевському.
- Що там чути?..
- Поки тихо. Сонні вв-шники стоять, - очі Гонти горіли. - беркута майже нема, дрихне десь. Значить, штурму не буде. Але все рівно, гади, час від часу, пострілюють… А що там з новин?
- Та немов тихо… - відгукнувся один з чоловіків, що стояли біля бочки, – тільки знов цієї ночі ті тушок поназбирали. Нове повідомлення. Дві години назад немов зловили одного нашого хлопця….. О, Кобзарю, а ну, ходіть до нас, погрійтеся!
Поруч бочки стояв намет. Біля нього, просто на розстелених ковдрах сидів старенький дідусь. Частенько його бачила тут – щось в його образі є характерне, не таке, як у всіх. Немов старий волхв-мудрець був цей дідусь. Старенький, теплий кожушок з козиного хутра, довгий-довгий сивий чуб, аж в декілька раз завертався за вухо, велика Козина шапка. Старенький підняв очі.
- Ееее, старі кістки вже не мерзнуть..
Та все ж став і повільно пришкандибав до гурту.
Голосно тричі пробемкало на Профспілках - третя година ночі.
Підняла погляд на небо. Ох, а які ж зорі яскраві від морозу! Майже як у дитинстві у селі зимовими ночами. Жаль, що видно лиш маленький клаптик від зоряного неба.
- Люба моя, - обійняв тепло Юрко, - шукаєш Велику і Малу Ведмедицю?
- Не видко Ведмедиць, - зітхнула.
Раптом старенький дідусь, немов до себе, тепло посміхнувся:
- Тільки не Ведмедиці… А Ладу і Лелю. По-нашому, по-батьківській вірі, то не Велика і Мала Ведмедиця. А Богиня любові - красуня Лада і її менша донечка Леля. По-нашому краще.
- Ееее… - махнула рукою одна жіночка, у світло-сірому, довгому пуховику. Чомусь подумалось: трохи занадто довгому, якщо беркут наскоче, в такому не втечеш. – А я оце на майдані останніми днями повірила у Господа Бога. Так легше. Не так страшно. Боженько мій, за хлопців… За Нігояна та інших… Не хочеться вірити, що це кінець. Вони мають десь ще жити! Не віриться, не можу, що вони загинули безворотно. Я хочу вірити, що вони десь є…Може, вони таки в раю, і дивляться зараз на нас. Он, які зорі!..
Через густі, кошлаті брови старого волхва яскраво блиснули його темні, мудрі очі. Він трохи помовчав, погрів свої сухі великі руки:
- Ні, вони у Вирію. Їх душі вже у тихому Вирію. Вирій – то небесна сторона, то золота, щаслива, тепла країна, де тепле, золоте Сонце - є Паном. Там краса, там тепло, там спокій, там щастя, там радість… Там Сонце Ра ходить близько від Землі. Туди на холодну зиму відлітають птахи. Туди і линуть душі Героїв… Душі загиблих воїнів, що віддали своє життя у боротьбі. Душі хлопців у Вирію. Це вірування наших предків, нашої землі. Ліпше вірити у це. Їх душі янголами відлетіли у Вирій… і ми все життя шукаємо свій Вирій…
Заблимали зорі, різко дмухнув порив вітру, захвилювалось, оживилось полум’я! Хлопці іще докинули нових дровець. Запала довга, важка мовчанка, вщент заповнена нашими думками. Всіх погляди були прикуті до язиків вогню, що рвались вверх, голодні, облизуючи краї бочки, кожен задумався про своє. Старенький Волхв заліз у намет, та через мить виліз, діставши з нього кобзу, зручно примостився на ковдри і почав перебирати тиху мелодію струнами.
Небо вже не було спокійним, до ранку зорі яскраво блимали своїм червоним сяйвом і тихо підспівували ніжну мелодію кобзи.
Так було… колись. Декілька тижнів тому. У минулому житті.
А зараз ми в Пеклі. Єдина думка, що гухкала страшним барабанним боєм – де мій Юрко?.. Де він?? Будь ласка, будь ласка, Боже, зроби так, щоб з ним все було гаразд!!! Чому каже, що «поза мережею»? Мій Юрко, Коханий Юрко був з сотнею на Шовковичній, коли на них пішов беркут… Безжалісна пам'ять відтворює той день все до дрібниць.
Яскраво світить сонце, багато чоловіків, хлопців, жінок та дівчат – усміхнених, радісних, йдуть колонами, пікетувати Раду. Сонце грається променями на легеньких щитах, люди співають пісні, вигукують гасла.. перекриття дороги. Вибухи… бруківка.. бійки… перелякані команди у мікрофон на саморобній сцені… дим… страх…підготовка до оборони… раптом, чорні демони швидко пішли в наступ.. несамовитий крик «беркут!!! Тікай!!!»… шалена маса людей біжить шалено, зі всього духу… дві думки – «де рідні?» і «хоч би не впасти, хоч би не впасти»… бруківка… перелякані, круглі очі довкола… перелякані вигуки, здавлені крики… знов бруківка… Залитий сонцем Маріїнський парк… Далеко лежать поранені люди… кров… кров… багато крові… дуже багато крові… «Дівчата, жінки, швидко звідси!!!» - хтось грубо вхопив за плече, тягне геть в бік метро… Бють всіх. Без розбору. До безпамяства, до смерті. Потік натовпу вливає у двері метро… Чорний тунель… Майдан. Закляклий майдан. Шалені дзвінки Коханому, друзям – не беруть трубки. Поза мережею. Український Дім… поодинокі залишки нашої сотні, що сходяться по одному… Хірургія… Молодий, гарний чоловік з шостої сотні самооборони… Кров… Кров капає, стікає на білосніжну вишиванку, вдягнуту на тепле підгорло… Спокійний. Намагається жартувати. Уникає погляду, немов соромиться потворних численних кривавих ран на голові… І ще, і ще.. багато ранених чоловіків, багато ранених хлопців.. Чому ж їх так багато? Штурм Українського Дому.. Алярм!!!- «всі жінки на другий поверх, негайно, швидко-швидко-швидко!!»... Злякані очі і крижаний, пекучий жар по тілу… чорний беркут - на Європейській площі, люди у сірому камуфляжі – ні, не люди – машини вбивства, немов мурахи, вже підбігають до входу…Вже тут. Відразу перед очима. В уяві - ось вони вже перетинають ці нещасні 50 метрів, хапають, бють, ламають ребра, плювок, брудний мат, «Та оставь ету мразь, ілі добєй, єслі хочєшь» - сценарій, як вчинили з тою дівчиною, Томою, на Інституцькій, далі біжать, бють сестру.. бють маму… забивають хлопців… хрускають кістки… тече, біжить кров… тріскають черепи, немов горіхи… вбивають … Точно, так і буде. Клякнеш, кам`янієш. «Жінки- на другий поверх!!! Бігом!!!!» - лунає під вухом. Хтось хапає за руку, тягне. Ні, вже сама розвертаєшся, біжиш… А ранені.. Як ранені? Треба допомога!... «Швидко, всі жінки на другий поверх в кінець залу, терміново, алярм!!!».. ось, нарешті, другий поверх, але ж це пастка. Звідси виходу немає. Нас тут переб’ють. Та ні - «Кляц!!!» - стулом з четвертої спроби розбивають вікно... Швидко вилазьте дівчата!!... – вилазимо – там вже підхоплюють хлопці… біжимо, попереду – висока стіна майже, як зріст. Треба застрибнути… не можеш. Хапають хлопці, перекидають. Біжимо.. ще одна стіна(та скільки є можна?).. та знов хапають хлопці, перекидають… крута гора, треба бігти наверх. Позаду відстала мама. Розвертаєшся, хапаєш за руку, тримаєш, біжиш. Ноги скользять, ногам важко – не зважаєш – біжиш. Один невірний крок – сторч полетиш вниз разом з мамою. Точні рухи – біжиш. Точніше – летиш. Постійно оглядаєшся – ні, ще беркут не оббіг Український Дім. Дивом вилітаєш на пагорб… І цього разу пощастило - врятовані.
Далі – ще гірше. Суміш відчуттів, хвилювань, болю, втоми, шоку.…..
Прокидаюсь від думок. То було вдень. А вже вечір. Вже на майдані. Хлопці!! – закричала поруч сестричка. Крик приводить до тями. Мимо проходили Гонта і Роман з Назаром. Важко було їх впізнати. Наші хлопці з «Соколу»!
- Хлопці! Назар! Гонта!.. – швидко підбігаю. Яке це щастя бачити їх живими, – як добре, що вас зустріли!! Господи, як ви?..Назар… Назарчику, що з Юрком??
Гонта був частково обгорілий. Всі троє пошарпані, заморені, прочовгані, камуфляж бруднющий, на обличчях де-не-де синці…
- Іскро, та шо скажеш. Кепсько... Хреново все… Чортяка, ніякої зброї нема!.. ще й «броники» лишилось в Жовтневому… Сволота… Не про всіх знаємо. Сашко, Козак, Вій і Чуб – ранені і побиті.. Вовка – вогнепалом серйозно… Стаса в автозак схопили, не змогли витягти.- Назар закусив губу. – А з Юрком... Не знаю, де він. Здається, все гаразд… Його трохи побило… Близько граната розірвалась, здається, ноги поранило… Але з ногами все гаразд, жити буде, все нормально! Він десь у безпечному місці, їх віднесли у безпечне місце… Не можемо сказати, де саме. Поки із ним зв’язку може не бути… Та все гаразд.
Дивно було чути слово «гаразд» у такий час. Все було немов у сні. Ясна пам'ять до деталей на цьому обривається. Далі – лиш розмите, неясне існування… Далі продовжуємо швидко ламати бруківку... Беркут вже був зовсім поруч.
Через годину приїхав татко і за шкірки забрав додому. Силою, шантажем.
- Який сенс, Іскра?? Ти що, не розумієш, що це - все? Зараз тут будуть беркут. Що ти, мала, кинеш шину на беркута? Через годину-дві, все закінчиться, ти просто підеш на м'ясо. Ти хочеш бути м’ясом? Треба зберегти себе для подальшої боротьби, тут же всіх перебють! Треба уходити в партизанку. Тут всіх переб’ють. Хто ж продовжить боротьбу?
- Паразитка, як тебе схоплять, ми ж не витягнемо тебе з тюрми.. що ти тут поможеш?? Подумай про Юрка!! Він десь у лікарні. Ти йому потрібна жива!!
Прорвались додому. Серед ночі. На щастя, не схопили ті тушки. Якось прорвались. Ніч – ввімкнута трансляція. На майдан наступали. Розстрілювали, мов кошенят. Вбивали, ранили і давили водометами на наших очах… Палають Профспілки. Господи, де Юрко?? З глузду можна зїхати!! Де, як всі решта?.. Вони там, і зараз їх вбивають.
Було боляче нестерпно усвідомлювати, що це кінець. Кінець всьому, що було до цього. Кінець тому життю, що було… Назавжди і безповоротно кінець всьому безтурботному, щасливому. Кінець світлу.
Господи!!! Де ти??.. Господи!!! Та чи ж є ти на цім білім світі?... Поможи нам, Боже, поможи!! Клятий ти Бог!!! Чому ти мовчиш? Чого ти чекаєш? Не смій мовчати!!! Врятуй їх! Благаю, прошу, Боги Світу!!! Де ви, Боги???
Хотілося падати на коліна… качатись по підлозі… бити підлогу… хотілось кричати… рвати на собі волосся… Де Юрко?? Що з іншими?? Де вони всі? Як вони?.. хотілося забитись в конвульсіях він пекучого, пронизуючого нестерпного безсилля... За що??.. За що?...
Людей мало. Постійні кричущі, відчайдушні заклики про допомогу зі сцени… Їх переб’ють, але хотілось все рівно бути з ними.
Гуркіт дверей у кімнату батьків.
- Чому я не з ними??? Мамо, чому ти мене пустила? Мамо, я мусіла бути з ними! Ми повинні були бути з ними! Чому я не там, мамо?? Мамо, за що??? – істерика.
Гарячі сльози заливали світ.. Нескінченно лилися й лилися з очей, гарячі. Пекли щоки, руйнували свідомість. Хотілось забитись. Забутись. Але як?.. В цю саму мить водомет наїздить на Них. Їх вбивають Там. А я – Тут…
Що буде далі – неважливо. Бо «далі» - не було. «Далі» не існувало. Його просто не існувало, і не буде існувати. Існували лише полум’я. Кров. Чорні демони – беркут. І близька...