День пам’яті Людовіка XVI-2015 без перебільшення пройшов на славу. Це фоторепортаж, а відео, як завжди, буде трохи згодом. Згадаю лише найбільш дотичні до політичного сьогодення України моменти доповідей кожного з учасників. Окрім вступу, присвяченого
постаті короля Франції та Наварри Людовіка XVI і катастрофічним наслідкам Французької революції для Європи, а також
хвилини мовчання в пам'ять про всіх жертв лівого терору, Едуард Юрченко відкрив
круглий стіл коментарями з приводу дивних дій українських спецслужб, які, щоб попередити можливий напад на нашого російського гостя Юрія Горського, не придумали нічого кращого, аніж депортувати його з України.
У доповіді
«Від націоналістичної революції до традиціоналістичної реставрації: загальні орієнтири та завдання» Е. Юрченко висловив впевненість у тому, що в Україні цілком
можливе відновлення станових розрізнень між «козаками» й «посполитими», враховуючи опір мобілізації з боку представників останніх: «негуманно» питати з кожного як з воїна-аристократа. Відповідно, воїни разом з обов’язками отримають більше прав, а «посполиті», лишаючись на місці, скажімо, платитимуть вищий податок на фронтове забезпечення.
Олександр Алфьоров у доповіді «Станові злами суспільства у революційні та «еволюційні» періоди історичного розвитку України» в масштабній історичній ретроспективі показав, що сьогодні ми
живемо в період чергового революційного зламу, суб’єктами якого є фронтовики-захисники нашої вітчизни, тоді як «еволюціоністами» є всі, хто йде в політику, не розуміючи, що ті, хто прийдуть з фронту, й будуть творцями нового ладу. В якості прикладу О. Алфьоров навів інцидент під час виборів до парламенту, в ході якого один боєць «Азову», що повернувся з фронту, миттєво впорався з десятком тітушок, які ще довго пам’ятали про відмінність між цивільними й солдатами, які не схильні церемонитися з шкідниками й паразитами.
Олег Однороженко, доповідь якого мала напряму торкатися цього процесу –
«Роль добровольців у конфлікті на Сході та традиціоналістичний вимір місії добровольців» – вкотре був зайнятий безпосередньою роботою з ними самими, у зв’язку з чим і не потрапив на круглий стіл.
Андрій Волошин у доповіді «Цивілізаційний вибір французьких правих: нейтралітет, підтримка України чи служба Кремлю?» окреслив проукраїнські й проросійські французькі політичні сили й відзначив позитивну динаміку франко-української співпраці, зокрема діяльність
Центру допомоги українським добровольцям “France Ukraine Solidarité.” Цікава проведена ним
ситуативна паралель між Путіним й Наполеоном, розкритикованим французьким письменником, роялістом і контрреволюцінером Рене де Шатобріаном за те, що той був чужинцем, а також втратив французький флот й колонії в ході своїх загарбницьких воєн. Нелегітимність Путіна як з монархічної, так і з республіканської точок зору (КГБіст-узурпатор), так само як фактичні та майбутні втрати РФ внаслідок окупаційної війни з «прозахідними фашистами» в Україні, на думку А. Волошина, очевидні.
Олександр Маслак у доповіді «Праві та ліві: ідеологічна та інтелектуальна гегемонія» реконструював
ґенезу сучасного ліво-лібералізму, продемонструвавши спадкоємність між французькими революціонерами, що гільйотинували всіх, хто відмовлявся підкорятися новій релігії прогресу й розуму,
й сучасними неотроцькістами (культурними марксистами), які здійснюють «інтелектуальну страту» всіх неугодних в академічній сфері, політиці, громадських організаціях тощо за звичними мотивами симпатій до «людиноненависницьких ідеологій».
Олена Семеняка у доповіді «Реставрація чи революція справа? Народження обороноздатної держави з духу антилібералізму», по-перше, зосередилась на тому, що
сучасна права часто є наперед програшним явищем у порівнянні з консервативно-революційним рухом 20-30-х рр. минулого століття, класики якого створювали адекватні вимогам часу і більш ніж конкурентоздатні відповіді ліво-ліберальному табору на зразок концепції «революції справа» Ганса Фраєра, «нового націоналізму» Ернста Юнґера, «революційного консерватизму» засновника руху Артура Мьоллера ван ден Брука тощо, а також підкреслювали, що їхній
«консерватизм» не має нічого спільного з реакціонерством та реставрацією у вузькому сенсі слова. По-друге, тим фактором, що забезпечив їхню перемогу над ліберальною ваймарською республікою, яка постала на хвилі жаху перед більшовицькою революцією та за підтримки західних демократій, було прийняття лібералами (збірна назва, що позначає насамперед певний культурний тип) ганебного Версальського договору після поразки в першій світовій, який зафіксував не тільки руйнування німецької імперії й монархії, а й держави як такої, а також її провину в розв’язанні війни.
Прозорі паралелі зі сходженням українського ліберального істеблішменту, готового підписати «капітулянтські угоди» (А. Білецький)
замість захисту земель й підтвердити правоту «міфу» Пауля фон Гінденбурга про «удар ножем в спину» руками внутрішнього ворога, який отримала німецька армія, завершила оглядом праці
Вернера Зомбарта «Гендлярі та герої» (1915).
Ігор Загребельний як не тільки ідеолог, а й практик революції вніс ряд
поправок до оптимістичного прогнозу Е. Юрченка щодо близьких перспектив традиціоналістичної реставрації, зокрема, нагадавши про
типаж військових, які беруть участь в «АТО» заради пільг, а не обов’язків та відповідних привілеїв, а також численних «попутчиків» революції, політична боротьба з якими неминуча після перемоги над необільшовицькою навалою. Скориставшись нагодою, він прокоментував
інцидент з засудженням Правим Сектором публічної позиції Юрія Андруховича щодо східного сепаратизму, зазначивши, що цей письменник й раніше зазнавав в рази різкішої критики з боку корифеїв патріотичних кіл, наприклад, Валерія Шевчука.
Ігор Гаркавенко, почавши з міркувань про феномен монарха та монархії, також дав ряд важливих практичних рекомендацій українському правому руху, зокрема, побажавши ідеологам
ділитися знаннями з добровольцями на Сході саме для того, щоб запозичити в них Дію, а не просто супроводжувати уже здійснене теоретичними конструкціями; як колективний суб’єкт, бути разом з патріотами-революціонерами в час політичних вбивств чиновників, що зрадили державу. Розповівши про
свою світоглядну еволюцію з часів євразійства, І. Гаркавенко пригадував: тим фактором, що
відвернув його від путінізму та, за його власним висловом, російської «сакральної баби», в якій гине все героїчне в силу самої географічної специфіки, був той момент, коли він усвідомив, що кремлівські лідери ніколи не заплачуть, дивлячись на портрет Юлія Цезаря, як Наполеон в 27 років і як Цезар, у свою чергу, плакав, дивлячись на обличчя Олександра Македонського, тим самим натякаючи, що н
авіть негативні порівняння з Бонапартом надто лестять Путіну. Сьогодні, приміряючи на себе лаври противника світового ладу,
Путін лише приховує власне боягузтво. Крім того, І. Гаркавенко висловив
пропозицію про створення «Союзу офіцерів», здатного нейтралізувати боротьбу за політичне лідерство в націонал-революційних колах.Завершив захід
Едуард Юрченко, урочисто проголосивши, що сьогодні ми відміняємо смерть Європи, на який її прирекла Французька революція, і радо зустрічаємо початок нового циклу. 
serg_slavorum в МЕКСИКАНСКИЙ ГЕНЕРАЛ ТОМАС МЕХИЯ.
.jpg)
