Helgi Avatara (goutsoullac) wrote,
Helgi Avatara
goutsoullac

ХТО ТАКІ ЦИГАНИ ?

ХТО ТАКІ ЦИГАНИ ?

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали "фісоніти", тобто "жителі Фіси/Тиси", які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з "гетерогенних елементів" - романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. "...Завоюавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті... Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо 50% населення Дакії складали римляни..." . Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, а її мешканці - "пастухами римлян", ac pastores Romanorum , звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату - roma (romale). Вони відомі як "цигани" (угор. szegeny "сегень"), оскільки субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців - етнос сігінів: "… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй "Історії", - можу отримати свідчення: ця народність - сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, назавають дрібних торговців, а жителі Кіпра - списи" .
Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснюється етнологами його замкненим характером та обов'язковістю ендогамних шлюбів. Певний час термін "цигани" в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ - виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім'ї (розходження непалі і келдерарского діалекту циганської мови - 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту - 140 р. до н.е., а більш давні дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу) .
Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій четверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися пережитки апеллятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір'я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор'я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне) .
Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. ?egn, дв.-верх.-нім. degan "хлопець", дв.-англ. thegn, ?egn > theyn, thane "слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн" > "землевласник", "дворянин" (пор. з нім. Degan "шабля" > "воїн"), англ. thegn, ст.-грец. ?????? "молодець". Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco "висушувати", "доїти", "витискати" (> "той, хто ссе" > "хлопець"), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як "доярів кобилиць" .
Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp "холоп", *xolstъjь "холостий"), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc "слуга, раб"), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов'язав це з переданням про походження етноніму "сколоти" від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая .
Від романомовних пастухів-волохів (vlah) цигани, ці "пастухи римлян", відрізнялися ще одним іменем - "чорні латиняни / римляни" (Nigri Latini, ???????????, Morlachi, Morlacci, Murlachi) і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підошви гори Велебіт, а іменем "каракачани" (тур. "чорні кочівники") досі називають грекомовну етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.
Щодо т.зв. "справжніх, "білих" волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців - втікачів від франкських колонізаторів у VІ - початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець; кельт; романець", від гаельск. folc "бадьорий, жвавий"), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. "окольні" (ai periks; ?? ?????) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками-павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок, з маніхео-маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. "Верховина"). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків-фракійців (гетів) взагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвела до появи такого феномену, який спричинили "окольні" русичі-козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румун та італійців, визначаючи саме останніх "волохи", а Італію - "Влахія". Державу волохів (Россовлахію) лише у 1324 р. заснував великий воєвода (ерцгерцог) Басараб І. Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі "своєрідності" (нації) - аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам'ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. В межах балканського ареалу влахами ("власі") називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), не залежно від їх власне етнічної приналежності (ще їх називали і албанцями-"арбанасі"). Наприклад, в українських Карпатах села за "волоським правом" були виключно пастушими та саме з їх середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із "руським правом".
"Чорні" (сігіни) та "білі" валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, не маючий постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводилися тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, зплетених з віття та покритих войлочними кошмами та соломяним матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, погрузивши в'юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з груженими мулами. Тривалість стоянок була великою з причини забезпеченості водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні шалаші, криті сірувато-бурими шерстяними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, приводили в порядок зимові побудови, життя в них відновлювалося . Тут у зимовий час займалися й ремеслом - виготовлення домашнього начиння (в Албанії цигани називаються "виробники сит" - shoshare > південноукр. "шушара"), ковальство, обпалення черепиці, дрібна торгівля та гадання.
Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби).
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments