Helgi Avatara (goutsoullac) wrote,
Helgi Avatara
goutsoullac

З анотації

Заслуговує на особливу увагу монографія О.Б. Гуцуляка «Пошуки заповітного царства: Міф-текст-реальність». — Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2007. – 540 с. — (Серія «Золотий грифон»).



Книга присвячена аналізові загадкових та інтригуючи міфологічних тем премордіальної сакральної традиції (Шамбала, Біловоддя, Крааль, царство пресвітера Іоанна, імперія Ахеменідів, релігії Тібету, Гіперборея, Аслан, Ультіма Туле, Аратта, Олімп, Агартха, Велика Сарматія, Хельгі Аватара, „загублені королі”, „приховані імами”, рицарські ордени, конспіративні організації та ін.).

Це одне з перших наукових видань українською мовою, в котрому не тільки висвітлені міфо-історичні пласти світогляду, але й подані оригінальні концепції, гіпотези й інтерпретації.

Розрахована на філософів, етнологів, істориків, філологів і всіх, хто цікавиться історією цивілізації та культури.

Вихідним пунктом для дослідження є уявлення предками землі у формі кола (orbis terrarum, heimskringla), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем'я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Саме коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору, що знайшло відображення у структурі мегалітичних споруд, пов”язаних із астрономічними розрахунками часу та т.з. “колових” календарів , у ієрогліфічних або інших символічних способах відліку – позначення часу через фігуру кола, тобто в уявленні регулярного повторення подій, що відображаються у ритуальній практиці “початкових часів” першотворення та “райського” існування першолюдства. У багатьох традиціях “космос” уявляється кулею ( графічно – коло; дв.-єгипет niwf) чи його опредмеченими варіантами (яйце, диск, черепаха, кит), оточеними неорганізованим хаосом (дв.-євр. těhŏm). Видимий світ (земля) уявляється коловим сегментом та схематично – у формі кургану. Над ним – небо, а під ним – потойбіччя.

Можливо, саме з появою цього уявлення і виникла назва “Україна” від санскритського ukhraiĭa “пагорб”, “курган”, тобто “земля священних пагорбів–могил” (право на яких не могло бути порушене навіть відчудженням землі; т.зв. “одалітет”), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у їєрархічній шкалі заслуг, “впливали”, “допомагали” живим (надсилали родючість, примножували сили захисту). Власне земля могил предків, Мати-Сира Земля (іран. Aredvī Sūra Anāhīta “Волога Сильна Непорочна”; епітет римсьої богині Юнони – Juno Seispes Mater Regina) вистуає гарантом харизми князя, який стає для підданих розраджувачем, князем-сонцем, бо чинить як сонце: здійснює експансію у варарський світ – “половецьке поле” (у “Слові о полку Ігоревім”), на відміну від свого власного соціального “поля”, що розуміється як цілісний образ, гештальт. Варварський світ ототожнюється з космічним Хаосом, проникаючи в який Сонце збирає і обертає до себе все суще, гармонізуючи його (розширюючи «Руську землю»). Образи Спандармат, Матері – Сирої Землі, Золотого царства, Басилеї, Імперії, Святої Русі, України – все це є не прості знаки, а знаки об'єднання, символи племені–трайбу, що дають кожному чуттєвому і активно діючому учасникові реальних подій змогу усвідомити, що він член однієї і тої ж моральної спільноти, що він «сродний» з нею (Gemeinschaftsgefuhl), “земний” (латин. homo “людина”; литов. žmones “люди” < žeme “земля”). “Матір – земля” виступає перед “землянином” як довколишній простір, ландшафт, як світ–текст, повний протиріччя і боротьби, як носій діонісійського начала — любові до першооснов буття, до природи як такої, любов до вічного становлення, що не має прямої мети, до вічного динамічного потоку, втікаючого з тісних підсвідомих глибин.

“Яйце–райце” є символом “втраченого раю” слов’янства, “Саду–Царства”, “сконденсованого простору та сконденсованого багатства”. Українське “писане яйце” (писанка), тим самим, є “іконою”, “вікном” у цей “втрачений рай”, коли праслов'яни мешкали в особливому регіоні (loсus internus ) на стикові птолемеєвих Германії та Сарматії, де схрещувалися культурні впливи Заходу і Сходу, тобто, за В. Королюком, на теренах лісостепової та лісової зони Європи від Балтики до Карпат і Дніпра, Дону та навіть Азовського моря.

В інших традиціях такою іконою „втраченого райського царства” виступає Грааль (Європа), Кааба (ісламський світ), мандалічна Шамбала (Тібет), Кубха (індуїзм), „Західне царство” (даосизм) та ін., а охоронцями знання про це виступають різні приховані або таємні групи посвячених (ініційованих) — мудреці, рицарі, монахи, праведники.

Відповідно пошуки контакту з цими „охоронцями” чи „пошук шляху до Раю-Царства” є загальним архетипом (вродженою психічною структурою) для цивілізацій Ойкумени, мета якого — продемонструвати людині, що вона є макрокосмос, який тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі з певною місією — досягти істинного знання Відпочаткової (премордіальної) Традиції через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта. І не без того, щоб гідно прийняти виклик екстраординарної, глобальної кризи культури.
Tags: Ё-моё
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments